Розділ 19.

Кері

Понеділок. І знову ми йдемо до Академії Стихій. Ще тиждень. Залишилося протриматися ще тиждень.

Лабораторія повітря розташована на даху Академії.

Дуже оригінально. І дуже високо!

Для мене, простої людини, не мага, це було справжнє випробування. Як і для інших адептів — усі старанно трималися подалі від краю даху й не дивилися вниз.

Лексіана я так і не побачила. Нас сьогодні супроводжував Ксен, який ігнорував усі мої запитання.

Я шукала поглядом Інвара, але й його не було в Академії.

Як же страшно… А раптом щось трапилося?

Лексіан старший, і точно сильніший за Інвара. Про нього я ще чула багато в Академії Аргаріуса…

Я хвилювалася за Інвара.

— Вітаю! Адепти-практиканти, цього тижня ви будете допомагати мені. Я — Ореандус Розейштейн, професор, маг повітря третього ступеня!

Мабуть, професор Розейштейн дуже любить себе, раз так детально відрекомендувався.

— Ви будете підносити інвентар адептам та детально записувати результати польотів новачків!

Нас, загалом, ніхто не питав, чи хочемо ми це робити, тому ніхто й не заперечував.

Зайшли адепти — більшість із них з голубими пасмами у волоссі. Усі юні, років по шістнадцять, розгублені. Професор знову відрекомендувався. Мабуть, у них сьогодні перше заняття.

Двоє найбалакучіших хлопців підійшли до краю й почали навмисно перехилятися, жартувати й залицятись до дівчат.

Невже вони не бояться?

— Адепти, розпочинаємо! Зосереджуємося на повітряних магічних потоках. Коли зв’язок налагодиться — робимо крок уперед!

Я, Карін, Рідна, Ард, Даріан взяли скляні колбочки з мутною рідиною й подали їх по черзі адептам. Вони випили без запитань.

Під моїм наглядом було троє адептів — одна дівчина і два хлопці.

Я стежила за їхніми діями.

Хлопець із срібним волоссям і двома голубими пасмами першим зробив крок уперед… і просто стояв у повітрі. Наче на землі.

Я відкрила рота, але нічого не сказала. Лише записала все на аркуш.

Він зробив ще два кроки, підлетів на два метри.

— Добре, Геран, дуже добре! — прокоментував професор.

Наступний мій «підопічний» повторив подвиг Герана. Не так упевнено — кілька разів ледь не впав, та в цілому — без травм.

Настав час дівчини. Вона з острахом дивилась на край даху й не могла наважитися на останній крок.

— Сміливіше! — підштовхнув її професор.

Вона ступила крок… і почала падати.

Професор зреагував миттєво й зловив її біля самої землі.

— Перший політ! — прокоментував він спокійно.

Я ніяк не могла отямитись. Не щодня бачиш таке.

Та почувши голос…

— Ваша Величносте! Яка честь для всіх нас! — вигукнув професор.

Я стояла мовчки. Боялася поворухнутися, не те що — повернутися до короля Зіандра. Але вибору не було.

Усі мали повернутись і вклонитись на знак поваги.

Кілька хвилин король розмовляв із професором. Мені здалося, що вони добре знайомі.

— Міс Амільтон, як думаєте, скільки часу падають до землі?

Я мовчала. Не вірила, що він питає це в мене.

Краєм ока помітила Ксена, який пильно спостерігав за всім. Його вираз обличчя важко було прочитати.

— Думаю, недовго, — відповіла я.

— Справді недовго! А як вважаєте, що станеться з хлопчиною, якщо він приземлиться на ту доріжку з каменю? — Зіандр кивнув у бік Даріана.

— Я не хочу про це думати…

Усі адепти стояли мовчки, з опущеними головами.

— А побачити? Або особисто відчути?

Усе сталося дуже швидко. Після цих слів Ксен різко рушив уперед, і вже за дві секунди Даріан і Ксен летіли з даху.

— Ні… Ні… будь ласка… — повторювала я.

— Хто наступний? Міс Амільтон, подумайте… Варіантів не так уже й багато…

Мабуть, це була паніка… чи нервовий зрив. Я не могла відповісти — тільки ридала. І мене душило почуття вини.

— Ваше Величносте, що тут відбувається?

До нас підійшов Інвар — живий, неушкоджений, дуже серйозний. Став переді мною, ніби захищаючи від батька.

— Не твоя справа! Не втручайся, куди тебе не кличуть!

Зіандр пішов.

— Усе добре, Кері… усе добре… — повторював Інвар, обіймаючи мене.

Коли я нарешті крізь сльози змогла побачити хоч щось, то виявила, що адептів повітряної стихії вже не було. Як і професора.

Лише Рідна голосно ридала й безупинно твердила, що ми всі помремо, що все через мене — й інші подібні речі.

Ард і Карін намагалися її заспокоїти.

Я витерла сльози, вирвалась з обіймів Інвара й наважилася глянути вниз.

Там, в неприродній позі, лежав Даріан.

А Ксена не було…

— Де Ксен? — запитала я.

— Тут! — почувся голос за спиною.

Я озирнулася — біля мене стояв Ксен і також дивився вниз, на Даріана.

— Я маг, Кері, й вбити мене не так просто. На жаль, Даріану так не пощастило. Адепти! Витирайте соплі й спускаємось, Лексіан чекає.

Я ледве перекладала ноги, буквально. Йти не було сил — щойно пережите, наче вичавило мене як лимон.

Унизу зібрався натовп. Біля Даріана стояли цілителі й Лексіан. Він лише хитнув головою Ксену — я зрозуміла: Даріану цілителі вже не допоможуть.

Дорогою на мене накинулась Рідна. Не стримуючись, кричала, поки Лексіан магічно не закрив їй рота. А вдома скомандував усім розійтись по кімнатах.

Через п’ять хвилин він сам зайшов до мене. Я навіть не намагалася піднятись із ліжка, просто лежала, згорнута калачиком.

— Я приніс тобі чай. Допоможе заспокоїтись.

— Дякую, — прошепотіла я.

Думала, він піде, залишить мене на самоті… Та ні. Він ліг поряд і обійняв. Я завмерла, перестала дихати.

— Дихай, Кері. І попий чаю, справді допомагає. І припини карати себе. Ти не винна в тому, що король Зіандр — вбивця й хоче помститись Аргаріусу. Якщо тобі стане легше від інформації — скажу: Зіандр і так планував вас усіх убити. За його планом, ніхто з вас не мав повернутись з практики до Марени. Та, за дивним збігом обставин, саме ти виявилась енергетом, що потрібен йому. Тому він вирішив тиснути психологічно, щоб ти сама прийшла до нього — в обмін на життя своїх друзів. Ви, люди, такі емоційні, все сприймаєте близько до серця.