Розділ 17.

Лексіан

Цей нахаба забагато собі дозволяє. Прийшов до мене додому і заявляє права на мою наречену. “Право він у королівстві!” Та я його у порошок зітру!

— Лексе, одумайся! Вам, навпаки, потрібно об’єднати сили, щоб зберегти мир у королівствах… Ну і Зіандра зупинити! — Орис намагався мене вмовити.

— І що тепер? Я маю віддати йому свою наречену? З якого це дива?!

— Лексе, взагалі-то, ти зробив Кері пропозицію, щоб захистити її від Зіандра… Чи є ще якісь особисті причини?

— Орисе, відколи ти такий розумний став?

— Я за те, щоб Лекс поставив на місце Інваріуса і показав, хто тут крутіший! Ні, ну ви чули?! Він тут «право»! Я з тобою, друже! — Ксен також був обурений.

— Співпрацювати з Інваріусом було б добре… Але ніяких гарантій, що це не пастка. Може, він усе це навмисне робить. Хоче одружитися з Кері, а потім — на блюдечку віддати її батькові! Він маг, наслідний принц… А Кері — простолюдинка. Одруження з нею — це…

— От-от! Я теж йому не довіряю! — Ксен, як завжди, ні до кого не має довіри. Як і я, власне.

— А якщо він говорить правду? Якщо справді кохає Кері й хоче одружитися, щоб захистити її від батька? Лексіане, в Інваріуса більше шансів на це! — слова Ориса починали мене дратувати.

— Я не впевнений у його чесних намірах, — справді не впевнений. Ну не може він бути настільки благородним…

— Та це смішно, Орисе! Ти себе чуєш?! — я вагався. А от Ксен був категорично налаштований.

— А якби був упевнений, Лексіане? Тоді б відпустив Кері? — запитав Орис.

Як я можу відповісти, якщо сам собі не можу дати відповіді?

— Орисе, тобі нічим зайнятись? Може, досить у моїй голові копатися?!

— Добре. Бачу, ти й так усе вирішив. Тоді поговоримо про наступне. Магічні дуелі заборонені законом п’яти королівств, а Інваріус — кронпринц. І як не крути, ми на його території…

— Я знаю, — це мене теж хвилює. Бо ми троє, у разі чого, можемо просто забратися у своє королівство. Там нам Зіандр не страшний. Та мої адепти… Через магічний контракт, до закінчення практики, вони не можуть цього зробити. — Ось він, тягар відповідальності.

— Думаєш, Зіандр контролює всю територію королівства? І знайде п’ятьох невдах у будь-якій частині Аланії? — Ксена мої адепти не надто турбували…

— Звісно, не контролює. Але ми просто так не покинемо столицю. Його люди повсюди, а магічне коливання він швидко відстежить. Спочатку розберусь з Інваріусом. А потім подумаємо, що робити далі…

***

Я лежав і замість того, щоб добре виспатися — думав.

Чи зможу відпустити Кері?

Чому я так злюсь?

Невже справа тільки у дусі суперництва?..

Скрипнули двері. Я піднявся.

— Що ти тут робиш?

Біля дверей стояла Кері. У довгій нічній сорочці з халатом, зав’язаним на поясі. Вона повільно підійшла до мене й сіла на край ліжка.

— Зупини магічну дуель… Я не хочу, щоб хтось постраждав…

— Не можу. Уже все вирішено…

Я взяв її руку у свою. Не втримався — глянув на каблучку. Камінь був рожевим… Я посміхнувся, погладив її долоню, подивився в її світло-карі очі…

— Поцілуй мене — і я подумаю, — сказав я. Так, це шантаж. Але зовсім невинний. Що мені лишається, якщо вона така скромна?

Кері засоромилась, а я мовчки спостерігав за її емоціями, що так чітко читались на обличчі.

— Тільки поцілунок — і ти скасуєш дуель?

Звісно, не скасую. Тому не відповів. Просто потягнув її за руку, притягнув ближче, перебрав ініціативу…

Я цілував її — то ніжно, то пристрасно. Розв’язав халат, підняв сорочку, що заважала торкатися її гарячого тіла… Я б не зупинився…

Та Кері почала вириватися.

— Відпустіть!

— Ти сама прийшла… Просити… Тільки я не зрозумів, за кого ти більше хвилюєшся? За мене? Чи за Інваріуса?

— За вас обох! Та ви ж старші, сильніші…

Мене охопила злість. Бо «я ж старший» — а вона хвилюється, щоб Інваріус не постраждав! Як я не люблю бути на другому місці… Тільки не знову…

— Геть!

***

Світанок уже настав, а я так і не зміг заснути.

Кері мене розсердила своєю турботою… не про мене.

І я ще більше захотів убити Інваріуса.