Розділ 15.

Кері

— Тобто не знаєш? Король Зіандр отримав Лісандею чи ні?

— Очевидно, що ні, бо пошуки потрібного енергета не припинялися. Було ще багато спроб, жертв, як їх називає батько. Та ніхто не підійшов… — Інвар виразно дивився на мене, а я піднялась із його ліжка, бо якось не годиться порядній дівчині сидіти на ліжку в чоловічій кімнаті… Сіла на крісло біля столу.

І, здається, я починаю розуміти, на що він натякає, та поки не почую — не повірю…

— Інвар, ти хочеш сказати…

— Так, Кері, саме це я хочу сказати… — Інвар також піднявся з ліжка, підійшов до мене, присів, взяв мою долоню…

— Кері, це просто неймовірний збіг обставин, ти навіть не уявляєш, наскільки! Бо король спеціально придумав практику, щоб адепти з Академії Аргаріуса прибули в Аланію… Енергета він за стільки років не міг знайти, а помста з’їдає батька. Він дуже любив свою сестру Велінду, і в її смерті звинувачує Аргаріуса з Аріленною. І знову збіг, через що батько ще лютіший. А шість адептів — це тільки… спосіб невеличкої помсти… Але потім, коли з вами проводили тести…

— Вони брали нашу кров… — прошепотіла я.

— Так. А ще проводили маленьке дослідження.

— Ми несли камінь… — картина вимальовувалась у моїй голові, все страшніша.

— Я підійшла? Я?!!!

Інвар дивився на мене з провиною в очах і безнадією. І саме збирався відповісти, як гучно відчинилися двері. Ні, не відчинились, а просто розлетілись і перетворились на пил. Стояв лютий Лексіан зі звуженими очима й стиснутими губами.

— Не завадив? Залицятись до моєї нареченої? — Лексіан зосередив погляд на Інварі.

Інвар піднявся і також дивився на Лексіана з «особливою» любов’ю.

— Нареченої? Ти впевнений?

— Як ніколи! Кері, іди сюди! — холодний наказ Лексіан кинув мені, й навіть не глянувши на мене, бо дуже заклопотаний спопеляє поглядом Інвара.

А я хотіла провалитися крізь землю, і навіть прогулянка до Богині смерті видалась мені не поганою ідеєю. Я піднялась і підійшла до дверей — мабуть, краще піду, а чоловіки самі розберуться…

— Стояти! Без мене ти нікуди не підеш! — від голосу Лексіана я прилипла до підлоги. Що робити, і як він дізнався, що я в гуртожитку?

— Гарно ти говориш до нареченої!

— Не твоя справа! Побачу ще раз біля Кері — пожалієш. Не подивлюсь, що ти монарша особа!

Не дочекавшись відповіді, Лексіан розвернувся й пішов, не забувши прихопити й мене з собою, міцно зловивши за руку.

І вже на дворі він зупинився і зірвав з моєї руки рукавичку:

— Щоб я більше цього не бачив на твоїх руках!

Я не відповіла. Я оніміла від такої грубої поведінки й ніяк не могла його зупинити…

***

Ось уже годину я сиджу у бібліотеці на допиті…

Лексіан, Ксен, Орис, який приїхав уночі — не знаю, як він так швидко добрався, маги, що з них взяти — вимагають детального опису зі всіма дрібницями, про мою «прогулянку» з Інваром, чи Інваріусом, як вони його називають.

— Я вже в десятий раз усе розказую! Нічого не забула, не приховала, не вмовчала — усе розповіла! — мої нерви починають здавати, бо ця компанія… злобного Лексіана, який мало говорить, хамовитого Ксена, який забагато говорить, ну а з Орисом то ще можна миритись — мені порядком набридла.

— Ти хочеш сказати, що Інваріус, кронпринц, прийшов до цього будинку, вимкнув магічну сигналізацію, повів тебе до підземелля Академії, наочно показав, як приносять жертву на вівтарі, та детально роз’яснив навіщо? — Ксен не полінився детально перерахувати усе.

— Так.

— Розповів таємницю своєї сім’ї, яка передавалась від батька до старшого сина з покоління в покоління… — Ксен ніяк не вгомониться.

— Так.

— А ти у нас енергет, який потрібен королю Зіандру, щоб налагодити зв’язок із Гель, богинею смерті? — я це вже говорила, та краще відповісти ще раз, ніж сперечатись з Ксеном.

— Так…

— Як цікаво! А тепер поясни… Якого біса він тобі це розповів!? — прокричав Ксен.

— Я не знаю точно… Та йому не байдужа доля королівства, і він не підтримує вчинки батька…

— Це він так сказав, чи ти сама придумала? — мене так злить Ксен.

— Це мої висновки з його слів!

— Кері, а ти чула таку приказку: «Яблуко від яблуні далеко не котиться»? — я чула, та здивована, що її чув Ксен.

— Та годі тобі, Ксене, не нападай на Кері, вона усе розповіла! І хто б розповідав про яблука — ти племінник Каасена! — я подумки подякувала Орису за захист.

— Я знаю, тому й говорю! А ще мені здається, що наша міс Кері не все розказала. Бо я не бачу мотиву Інваріуса. Відверто — не розумію його тупого вчинку. Він відкрив усі карти. Він знав, що ми дізнаємось усе від Кері, але все-таки розповів. Підставив батька, мовчу про те, що йому буде, коли Зіандр дізнається про його зраду! По-іншому це назвати не можна! — Ксен зробив свої висновки, які мені на думку не спадали.

— Згадується мені одна історія минулого року, де один адепт, виражаючись твоєю мовою, «зрадив» короля і свого близького родича… — які цікаві деталі розкрив Орис про Ксена.

— Це було інше! — сказав у свій захист Ксен.

— Які були твої мотиви? — не здавався Орис.

— Ви знаєте їх! Це дружба з двома дурнями.

— Ще? — і Лексіан приєднався до розмови.

— Неповага до Каасена.

— І?.. — Лексіан не здавався і продовжував тиснути на Ксена.

— Симпатія до Аріленни… — навіть не припускала такої відповіді.

— Ось тобі й мотив Інваріуса. Крім першого пункту, й навіть можливо другого… — я не дуже зрозуміла, про що це Лексіан.

— Орисе, а що там з нашим нововідкритим супер-енергетом? — усі знову звернули увагу на мене.

— Енергія на кілька ступенів нижча, ніж у людей. Важча, й вібрації нижчі. Та є ще щось, що я не можу пояснити, але воно мені не подобається… — Орис дивився на мене як на пацієнта в цілительному центрі.

— Ясно. Кері, ти вільна! — так безцеремонно з боку Лексіана виставити мене з кабінету… Та я не сперечалась — просто вийшла.