Розділ 14.

Кері

Ми сиділи на траві, такій м’якій, зеленій, соковитій, розмовляли про лабораторії вогню і води, порівнювали. Лексіан ходить злий і зривається, звісно, на адептах. Я соромлячись вечірнього поцілунку, й коли він знову підійшов, я просто ретельно розглядала травинки…

Коли Лексіан з Ксеном кудись пішли, стало спокійніше, і звісно ніхто не збирався нікуди ходити — страшно ж.

Та коли я залишилась сама, хтось в мене поцілив абрикосом. Боляче…

Я повернула голову і побачила Інвара, точніше — кронпринца. Волосся в нього було цікаве — темне, але з вогняно-рудим відтінком, а сам він був високим, та нижчим за Лексіана, але дужішим, з широкими плечима.

— Кері, — не голосно покликав він, — підійди.

Я підійшла. Чомусь небезпеки від нього я не відчувала, скоріше навпаки — він був відкритим, щирим. Ці риси точно не в’язалися з магом і тим більше з монаршою особою.

— Привіт! — Інвар широко посміхнувся.

— Що ти тут робиш? — ніяк не могла зрозуміти, чому він тут.

— У тебе ж вихідний, погуляймо?

— Я не можу вийти!

— Я помітив магічну сигналізацію, що розставлена по периметру. Стою саме на кордоні, — він знову посміхнувся, і я просто не змогла не посміхнутися у відповідь.

— Куратор постарався. Після вбивства Сейри…

— Вбивства? Ти хотіла сказати — нещасного випадку?

— Ні! — на обличчі Інвара показалося щире здивування, що я все знаю.

— Невже знову починається? — я не зрозуміла, про що він, та вхопилась за його слова, як за соломинку.

— Про що ти? Невже схожі випадки уже були?

— Якщо хочеш, я покажу тобі дещо?

— Я хочу. Я дуже хочу докопатися до правди!

— Як мені вийти, щоб не спрацювала магічна сигналізація? — бо не хочу, щоб Лексіан дізнався, що я виходила, та ще й з Інваром…

— Я можу спробувати подавити магічний імпульс, та не впевнений, що вийде…

І я не впевнена, чи варто йти, бо Лексіан буде дуже-дуже злий… Та не піти я також не могла…

— Я готова ризикнути! — сказала я. І все, назад дороги немає.

— Давай свою руку. І на рахунок три перестрибнеш до мене!

— Добре!

— Один! — я напружилась.

— Два! — Лексіан мене вб’є…

— Три! — я стрибнула, й на мить усе засвітилося червоним — і одразу погасло.

Я перелякана була в обіймах Інвара, і тільки-но до мене це дійшло, я одразу відступила. Добре, що не на кордон.

— Вийшло! Твій куратор нічого не дізнається. Розкажи детальніше, що сталося з Сейрою?

— Вона вбила себе у підземеллі, та скоріш за все була під дією сон-трави!

— Ти впевнена?

— Так. Інвар, у лабораторії вогню — це був не нещасний випадок? — я не могла не запитати, бо від його відповіді залежала моя довіра до нього.

— Так, Кері. Не нещасний. Та я хочу, щоб ти знала: я зробив це тільки тому, щоб це завдання не доручили комусь іншому. Бо тоді постраждали б усі твої друзі. І набагато сильніше. А ще я знаю, що їм потрібна саме ти! І хочу перевірити одну теорію.

— Дякую за чесність!

— Я буду відвертим з тобою, бо хочу допомогти тобі.

— Чому ти хочеш мені допомогти?

— Бо ти сподобалась мені, тільки я тебе побачив! А ще тому, що мій батько засліплений жагою помсти й не хоче чути доводів розуму!

Не знаю чому, та я вірю Інвару, кожному слову. Мабуть, це дуже наївно з моєї сторони…

Ми підійшли до Академії. Чому я не здивована?

— Ми спустимось у підземелля?

— Так, Кері. Але, якщо ти боїшся чи не довіряєш мені…

— Довіряю… А охорона? Невже ніхто не охороняє територію Академії й саме підземелля?

— Охороняє. Та мене пропустять, а тебе не побачать! — я здивовано дивилась на нього.

— Як не побачать?

— Випий це!

Я мовчки випила. М’ятне, зовсім не гидке, як я очікувала.

І пішла за Інваром.

Ми пройшли ворота Академії без проблем. Ніхто не зупиняв мага, а мене і справді не бачили, бо жоден охоронець навіть не глянув у мій бік.

Далі — ненависні мені, непримітні двері.

— Чому ці двері такі…

— Захисна магія, для відводу зайвих очей, — пояснив мені Інвар.

Усередині нікого не було — це добрий знак. Ми спустились сходами до самого низу. Зійшла з останньої сходинки, і тільки-но ступила на кам’яну підлогу — я відчула вібрацію, яка піднялась від ніг до голови.

— Це нормально?

— Що саме?

— Вібрація!

— Я нічого не відчуваю, — ствердив маг.

— Інвар, ти нічого не хочеш мені розповісти про себе? Зовсім маленьку деталь?

— Так, якщо ти наполягаєш. Я — наслідний принц Аланії! А звідки ти знаєш? Я в Академії інкогніто! — я промовчала й просто перевела тему:

— То що це за місце?

— Прохід у нижній світ — Гельгейм. Цей прохід знайшов ще мій далекий предок, та він розумів, наскільки він небезпечний. І щоб приховати потужне магічне коливання, побудував магічну Академію Стихій. І, звісно, тримав цю інформацію в таємниці від усіх. Передавалась ця таємниця тільки старшому синові.

— А ти щойно розповів мені…

— Так. Я помітив, що ти маєш до цього безпосереднє відношення! — я подивилась на Інвара як на божевільного… Бо яке я можу мати до цього відношення?

— Доведеться розповісти спочатку, щоб ти все зрозуміла правильно. Але спочатку я хочу перевірити, чи теорія мого батька є правдою!

— Кері, стань біля вівтаря, заплющ очі й спробуй ні про що не думати! — мені було лячно, справді. І це місце зовсім не подобалось…

— Не хвилюйся. Це займе кілька хвилин.

Я зробила все, як просив маг, та викинути думки з голови — дуже складно…

— Ти вся тремтиш… Давай тоді я буду першим!

— Давай.

І він став на моє місце біля вівтаря. Витяг ритуальний кинджал — його я не переплутаю ні з чим, дякувати професору Торсону. Інвар проколов палець і кров’ю на вівтарі почав виводити руну Ейваз. А я тихо спостерігала за його діями й подумки відмітила, що саме означає ця руна: воїн, зброя, символ зв’язку між світами живих і мертвих.