Розділ 13.

Кері

У екіпажі я крадькома розглядала каблучку на пальці.

Вона була дивовижна. Витончена, з білого золота, з прозорим діамантом, який виблискував кожного разу, як на нього падало світло. І якби не обставини, через які ця каблучка опинилася на мені, я б була найщасливішою дівчиною у всіх п’яти королівствах…

Уже в домі Лексіана я одягла світло-коричневі рукавички з відкритими пальцями. Вони ідеально приховували каблучку. Надто багато зайвих поглядів, надто багато запитань — мені цього не потрібно.

За вечерею Ард, як завжди, був найбалакучішим. Розповідав про лабораторію води, про досліди, про формули. Але мені з кожним його словом ставало все тривожніше. Лабораторія вогню — вибухові порошки. Лабораторія води — структура, яку можна програмувати на смерть. І от я слухала професорів, спостерігала — і склала пазл: їх… спеціально готують. Але до чого? До війни?

— Куди їздили молодята? — саркастично кинув Ксен, і мої думки одразу обірвались. Усі адепти подивились на мене. Я — на Лексіана.

— У справах. Конфіденційних, — його голос був сталевий. Жодного натяку на емоції. І мені захотілося… провалитися крізь землю.

Погляди — насмішкуваті, здивовані, злі. Особливо — Рідни.

— О, невже настільки все серйозно? — Ксен нарешті здався, бо Лексіан його ігнорував.

— До речі, Кері, як тобі наслідний принц Аланії? Милий, правда?

— Я не знаю. Ми не знайомі.

Принц? Про що він говорить?

— Та як це — не знайомі? Той, що підходив до тебе в коридорі й вибачався!

Лексіан напружився.

Так… Тепер я зрозуміла, кого має на увазі Ксен.

Той самий адепт з лабораторії вогню. Інвар. Два дні тому він підійшов, вибачився. Сказав, що шкодує про інцидент. І все. Хіба що… він здався мені справді милим.

— Адептко! — голос Лексіана різко вразив тишу. — Здається, я чітко проговорив правила: не розмовляти в Академії з незнайомими!

Його щелепа була стиснута, вилиці рухались. Зараз він виглядав, як уособлення гніву.

— Інваріус?! — озвався Ксен. — Я не впізнав його…

— І дарма. Бо він у курсі, що коїться в Академії. І, гадаю, допомагає батькові.

— Але офіційно він навчається у палаці. Я бачив його тільки раз — у шість років.

— Так. Та цього року він інкогніто вчиться на факультеті вогню.

— І ти це звідки знаєш?

— Зв’язки при дворі.

— Знаю я твої зв’язки, Ксен. Пишногруді й довгоногі.

— Заздри мовчки.

***

Я готувалась до сну, розчісувала волосся, коли побачила у дзеркалі відображення — Лексіан.

— Не кричи. Якщо цікавить, скільки я тут стою — недовго.

— А навіщо? — він стояв, спершися об косяк дверей. З оголеним торсом.

Я зашарілась. Не щодня бачиш мага — напівроздягненого, сонцем обпеченого, з м’язами, мов вирізаними з каменю. Хотілося роздивитись… і водночас — сховатися.

— Повертався з тренування. Зайшов побажати світлих снів… Нареченій.

Він рішуче перетнув кімнату, взяв мою руку. Його погляд зупинився на каблучці. Усмішка… задоволена. Така, якої я не розуміла.

Я глянула теж.

— Чому камінь… змінив колір?

Мовчання. Я підвела погляд — у його очі.

Бурштинові. Глибокі. Небезпечні.

Він нахилився ближче. Іще ближче.

І поцілував мене.

Я не пручалась.

Його губи… Його дотик… Це було настільки нереальне відчуття, що зупинитись — останнє, про що я могла думати.

Але він зупинився.

Відійшов.

— Світлих снів.

І вийшов.

Я сіла просто на підлогу. Ще довго не могла отямитися.

Я не могла заснути.

Його поцілунок крутився в голові, мов закляття. Я картала себе — що дозволила. Та ще гірше було інше — мені сподобалось.

А Лексіан — не простий хлопець. Він маг. Для нього — просто гра. Сьогодні — з однією. Завтра — з іншою. Як Рідна… Вона колись була йому цікавою. Тепер — навіть не бачить її.

Я не хочу бути, як вона.

І ще… Що це за камінь? Чому він рожевий? Що це означає?

***

Лексіан

Коли побачив, що камінь на каблучці став рожевим — зрадів. Моє самолюбство точно. А ще… ну, вона ж моя наречена.

Поцілував її.

Бо чому б і ні?

Я — ніколи не сумнівався у своїх діях. Та цієї ночі — заснути не міг. Думав про Кері. І знав: якби вона поводилась, як Рідна — нав’язливо, відверто — я б її давно відштовхнув.

Та вона… тримала дистанцію.

І цим тільки більше притягувала.

***

Вихідні. Колись це був мій улюблений час в Академії: розваги, дівчата, випивка. Повна свобода. Тепер — я куратор. У чужій країні. З п’ятьма підлітками. І… зануда.

Цілий день ходив похмурий, кричав, пояснював, що нікого не можна випускати з дому.

— Лексе, ходімо. Мене запросили на вечірку. Заборонена. Все, як ми любимо!

— Я не можу, Ксене. Не можу залишити адептів.

— Та вони й без тебе чудово. Тобі не здається, що ти перебільшуєш?

Це й дратувало. Адепти сиділи в саду. Сміялися. І Даріан — сидів надто близько до Кері. Моєї нареченої. Незалежно від причин.

А вона — вся в тих рукавичках. Каблучку ховає. Усміхається. І не відсторонюється.

— Лексе, що ти біса носишся, мов кіт над жареним?

Я не відповів. Та коли почув, як Кері сміється з чогось, що сказав Даріан — не витримав. Підійшов.

Усі одразу замовкли.

— Я з Ксеном ненадовго відлучусь. За межі дому — нікому. Я поставив магічну сигналізацію. Без мого відома — ніхто не вийде і не зайде.

І я пішов.

Ксен уже чекав, з усмішкою.

— Я подумав, що це пов’язане з енергією. А хто у нас бачить енергетичні потоки?

— Орис.

— Саме так. Я вже написав йому.