Розділ 12.

Лексіана

Я вже й не знаю, котру ніч не сплю. Шукаю. Перевертаю всі джерела, допити, записи, тіні минулого. Ксен допомагає. Ми з ним витягнули на світло інформацію, яку хтось дуже старанно приховував роками.

І все зводиться до одного — послідовність.

Спочатку — серія дивних смертей адептів. Сталося це 39 років тому. Кожні три дні знаходили мертвого учня. Без ознак насильства. Без енергії. Порожні, виснажені, як витиснуті до останньої краплі.

Двадцять три жертви.

Потім усе раптово зупинилося. Жодних винних. Жодного покарання.

Через три роки — нова хвиля. Цього разу — викладачі. Той самий слід: випитана життєва енергія.

Ще через три — магічно не обдарований персонал. Простолюдини.

Далі — тиша. Лише поодинокі випадки. І ті старанно приховували.

Смерть простолюдина легко зам’яти. А от мага — ні. Та як Академії вдалось приховати все?

Ми з Ксеном витратили стільки магічної енергії, що могли б запустити цілу стихію. Порушили щонайменше десяток законів, не тільки Академії, а й усіх п’яти королівств. Але дістали, що шукали.

Зіандр щось знайшов. І це щось… харчується енергією.

Але що?

Я повідомив Аргаріусу. Він разом з Аріленною перебуває в Єарандеї, налагоджує політичні зв’язки. Там — теж неспокійно. Сусідні королівства роздратовані. Особливо свободою віросповідання в Марені. Руїни, руни, давні Боги — усіх це лякає. Бо руни не піддаються контролю.

Аргаріус дав одне чітке розпорядження — не допустити конфлікту з Зіандром.

Та як? Залишити Кері й вивезти інших? Це був би найменш кривавий варіант. Але я… не міг.

Кері.

Я й сам не розумію, як додумався назвати її нареченою. І ще більше дратувала невідомість. Навіщо вона Зіандру? Вона — проста. Звичайна. Що він у ній побачив?

А ще вона… придумала собі, що вона жертва.

***

Я зайшов до ювелірної крамниці.

— Чим можу допомогти, містере?

— Так… Зупиніть мене. Бо, здається, я збожеволів. Мені потрібна заручальна каблучка.

Мені показали кілька варіантів. Я вибрав без довгих роздумів — просту, з білого золота. Камінь — прозорий діамант.

— Гарний вибір. До речі, ця каблучка незвичайна. Майстер заклав у неї магічну програму — вона показує справжні почуття дівчини, яка її носить.

— Як саме?

— Якщо камінь лишається прозорим — почуттів немає. Якщо стає рожевим — симпатія або легка закоханість. А якщо червоним — то перед вами ваша друга половинка. Але є нюанс: камінь реагує лише на взаємність.

— Цікаво… Я беру.

— Вона дорожча, попереджаю. Замовник, що її просив, не забрав. Особисті причини.

— Я вже сказав, що беру, — я не звик, щоб мені нагадували про ціну.

***

Я повернувся до екіпажа. Кері сиділа біля вікна.

— Дай руку, — “лагідно” попросив я.

— Навіщо?

— Відкушу, — кинув з усмішкою. Але вона навіть не поворухнулась.

Тоді я просто застосував магію — і надів каблучку їй на безіменний палець.

Руку не відпускав. Дивився на камінь.

Чекав.

На що?

Що він порожевіє?

Почервоніє?

— Ви… ви що, зовсім? Ви навіть не запитали! І припиніть вже застосовувати на мені магію! Це дратує!

Вона підвищила голос. Розізлилась.

І я мав би відповісти жорстко. Поставити на місце. Та чомусь… вона мені сподобалась ще більше. Не стримана, не тиха — жива. Справжня.

Навіть… чарівна.

— Звертайся до мене на “ти”.

— Ні! Я не можу! І зніміть каблучку! Що я скажу всім?!

— Я сам скажу.

— І що ж ви скажете? Що вирішили ризикнути їхніми життями? Що наші заручини — фікція? Що це для того, щоб сподобатись королю Зіандру? А навіщо це все?

— Щоб тебе захистити. І наші заручини не фіктивні. Я запропонував — ти погодилась.

— Я не могла нічого сказати!

— Мовчання — знак згоди. І досить. Ще слово — і знову не зможеш говорити.

Я знав, що поводжусь… нелогічно. Можливо, навіть дурно. Та щось підказувало — я вчинив правильно.

***

— Містер Авега!

Як же це мене бісить.

— Казав же — на “ти”!

— Давайте нікому не казатимемо. Адептам… і взагалі.

— А каблучка?

— Я буду знімати…

— Ні. Не будеш. Тільки спробуй — я дізнаюсь.

Я послав імпульс у каблучку, щоб переконатись.

Мене вже починало дратувати, що я — найзавидніший холостяк Марени (Аргаріус вже одружений!) — а тут… мене соромляться?

Будь-яка інша адептка вже б стрибала до стелі. Розповіла б усім подругам. І не подругам.

А ця — хоч плач.

Я глянув на камінь.

Прозорий.

І це вдарило. Сильно. Різко. По гордості.