Розділ 11.

Кері

Кілька днів пройшло тихо. Ми трималися разом і працювали в лабораторії води.

Звісно, після смерті Сейри Академія Стихій втратила свою велич. Усе виглядало інакше. Тиша в залах здавалася надто гучною. Страх жив під шкірою. Він причаївся десь глибоко, але виринав щоразу, коли я переступала поріг Академії.

Лабораторія води була цікавою. Її атмосфера відрізнялася — спокійна, медитативна. Адепти води здавалися врівноваженішими, ніж вогняні. Усе було залите водою: рідка, тверда, газоподібна — її тут не просто вивчали, з нею говорили.

Особливо мене вразила структура води. Завдяки магії адепти могли розглядати її на рівні молекул. Вони досліджували кристалічні форми, реакції, розклад. Воду можна було програмувати, вкладати в неї формули. Деякі з них — смертельні.

Мене це трохи лякало.

Ми допомагали з дослідами — приносили зразки, забирали оброблену воду, підписували її, розставляли по стелажах. Формул було багато, вони були схожі, майже ідентичні. Я вивчила кілька — і вже плуталась.

Ще через день Лексіан роздав талісмани. Усім, крім мене.

Адепти переглянулись.

— У мене є талісман, — пояснила я. — Перед від’їздом мені його подарувала королева Аріленна.

— То це правда? Ти й Аріленна — подруги? — з явним скепсисом протягнула Рідна.

— Так.

І розмова на цьому закінчилась. З талісманами адептам стало трохи спокійніше.

***

День у лабораторії підходив до завершення, коли мене покликали до ректора.

Я спочатку подумала, що це помилка.

— Я? Ви точно не плутаєте?

— Ти Кері Амільтон? — з роздратуванням перепитав адепт-старшокурсник.

— Так…

— Тоді тебе викликає ректор! — кинув він нетерпляче.

У цей момент Лексіана також кудись викликали. Я залишилась одна. Невпевнена, розгублена.

— Кері, не йди. Почекай куратора, — порадив Ард.

— Так, зачекай його, — підтримав Даріан.

Мене обступили, заговорили пошепки: не йти. Не ризикувати.

Та старшокурсник стояв поруч і не зводив із мене погляду.

Раптом зайшов Ксен.

— Кері, ходи за мною. Решта — залишайтесь тут.

Я здивовано глянула на нього. Він рідко бував в Академії.

Ксен кивнув на старшокурсника.

— Ти вільний.

Його тон був далекий від дружнього.

І ми вдвох залишили лабораторію.

— Куди ми йдемо? — не втрималась я.

— До ректора.

— Що?! Навіщо? Я не розумію! І Лексіан казав, щоб без нього…

— Замовкни! — перебив мене різко. — Я не виспався, день жахливий — і зараз точно не той момент, щоб я з тобою сюсюкався.

Я замовкла. Якщо щось трапиться, це буде на його совісті.

***

Кабінет ректора вразив — великий, просторий, у кілька разів більший за той, що був у нашій Академії.

Ректор — молодий, привабливий чоловік. Побачивши мене, посміхнувся.

— Присідайте, міс Амільтон.

Я сіла. Ксен залишився стояти біля дверей.

Раптом почула голоси, різко обернулась.

На широкій канапі сиділи… Лексіан. І — не повірю — сам король!

Я знала його з портретів у Академії. Руде волосся, така ж борода. Велич. Сила. Впевненість. Небезпека.

Я підвелась і зробила реверанс. Як велить етикет. Щоки горіли. Такої уваги до себе я ще не відчувала.

Лексіан не зводив із мене погляду. Здавалося, він щось обмірковує. Дуже важливе. Щось, що… може змінити моє життя.

Король мовчав, оцінюючи. Він чекав, поки хтось схибить. І тоді — вдарить.

Першим заговорив Лексіан.

— Королю Зіандре!

— Містер Авега. Не треба лякати мене своїм почуттям відповідальності. Усі ми розуміємо: це простолюдини. Їхнє життя нічого не варте. І не потрібно нацьковувати на мене свого старшого брата. У нього є справи важливіші, ніж захист купки бездарних, магічно не обдарованих адептів.

Слова короля обпікали. Я почула — кожну букву. І відчула себе… ніким. Мізерною. Річчю.

Про яку повагу до монархії може йти мова, якщо ти — для них ніщо?

— Але я готовий до компромісу, містер Авега.

Король підвівся. Повільно пішов до мене, обійшов з усіх боків. Оглядав, наче я не людина, а товар.

— Ректор може розірвати договори з усіма чотирма. А міс Амільтон — залишиться.

Я відкрила рота. І хотіла вже сказати, що згодна. Якщо інші будуть у безпеці — я готова.

Та не встигла й слова вимовити — Лексіан магічно закрив мені рот.

Підійшов ближче. Став між мною й королем.

— Це неможливо.

— І чому ж? Щедра пропозиція!

— Неможливо, бо міс Амільтон — моя наречена.

Я… застигла. Як і всі в кімнаті.

— Наречена? Ви впевнені? — перепитав король. Його голос був змішаним: і насмішка, і цікавість.

— Цілком. Саме тому я став куратором — супроводжую свою наречену.

Що?! Наречена? Він це серйозно?

Лексіан узяв мене за руку.

— Згідно з законами, обраниця мага — навіть простолюдинка — стає недоторканною. На неї не поширюються загальні правила. Вона під захистом моєї родини. І якщо ви її скривдите — я, і не тільки я, кину вам виклик.

Король скривився, мов би з’їв щось гірке.

— Наречена — ще не дружина.

Він знову посміхався. Але в очах читалось: він не відступить.

— Вибачте нас. Ми маємо справи, — кинув Лексіан і, тримаючи мене за руку, вивів із кабінету. Ксен пішов за нами.

— Ксене, відведи адептів додому.

— А ви куди?

І я хотіла це спитати. Але Лексіан не відповів. І я не мала змоги — на мені досі була магія.

Лише коли ми сіли в екіпаж і Академія зникла з поля зору — він зняв закляття.

— Містер Авега, — сказала я обурено, — будь ласка, не застосовуйте до мене магію без згоди!

— Називай мене Лексіаном. Враховуючи… нові обставини, — посміхнувся він, ігноруючи вимогу.

— Щодо нових обставин — я не пам’ятаю, щоб давала на них згоду. А, можливо, тому, що не мала змоги висловитись?