Розділ 10.

 Лексіана

Приїзд Зіандра до Академії мені одразу не сподобався. Це не випадковість. Це — сигнал. Якщо король особисто з’явився в підземеллі, значить, там щось знайшли. І присутність моїх адептів у цей самий момент — аж ніяк не збіг.

Ми спустились униз — у знайоме мені підземелля. Там уже чекав Зіандр. Сам призначив зустріч у цьому місці. І це було підозріло.

— Дядечку! — з награною радістю вигукнув Ксен.

— Ксен, ти мені не племінник. Особливо тепер, після того, як Велінду… убив твій «дядечко», — холодно проговорив Зіандр. У голосі — злість. Ненависть.

Але Ксену байдуже. Він усе знає. І просто отримує задоволення, провокуючи.

— Ваша Величносте, — спокійно звернувся я, хоч і стримував лють, — що це за місце?

— Усьому свій час… Містер Лексіан Авега. До речі, чому саме вас призначили куратором?

— Я завершив Академію минулого року. А практика для магічно необдарованих адептів в Аланії — явище нестандартне. Я сам запропонував свою кандидатуру.

— Вам би краще сидіти в Міністерстві. Але, можливо, так навіть цікавіше…

Погрози. Завуальовані. Але зрозумілі.

— І ще одне, — продовжив Зіандр, — як думаєте, що буде, якщо з кимось із ваших адептів трапиться… нещасний випадок?

— Ви маєте на увазі — за вашим наказом? — уточнив Ксен, не ховаючи сарказму.

— Я, як куратор, відповідаю за своїх адептів. І особисто покараю винного, — відрубав я.

Хоча в голові крутилась інша відповідь: нічого. Якщо Зіандр уб’є хоч сотню простолюдинів — йому нічого не буде. Всі це знають.

Король лише посміхнувся. Підійшов до поруччя. Нахилився й почав щось розглядати внизу.

Я підійшов теж. Унизу — нічого. Але коли перемкнув зір у магічний спектр — завмер.

Біля кам’яного вівтаря з рунами, які світилися білим — була Сейра.

Моя адептка.

Рукою спробував наслати захисний щит. Зіандр це помітив.

— Містер Авега, руни не пропускають магію з цього рівня. Ви нічого не зробите…

Я кинувся вниз. Побачив сходи — і полетів. Перестрибував по чотири. В голові билася одна думка — встигнути.

Сейра сиділа біля вівтаря. Шепотіла щось. Губи ворушились. Долоні лежали на камені, який вже повністю світився. Потім вона взяла… ритуальний кинджал. Зазубрений. З рунічним малюнком.

Я летів сходами, не відчуваючи себе. Ноги самі несли.

Десять кроків. Дев’ять. Вісім…

І тоді вона занесла кинджал і — встромила собі в серце.

Це був кінець.

Я підбіг до неї, спробував вирвати кинджал, проговорив закляття зцілення — та кров не зупинялась. Затиснув рану… Та марно.

Пізно.

Я маг. Я бачив смерть. Бачив страту винних. Бачив, як знущаються з простих людей. У нашому світі — це нормально. Смерть — норма.

Але таке… я відчув уперше.

Я мав її захистити.

***

Дорогу назад я не пам’ятаю. Я думав тільки про одне — вбити Зіандра.

Коли повернувся — Ксен стояв там, де я його залишив. Зіандра вже не було.

— Де він?

— Лексіане, охолонь. Не роби дурниць!

Я мовчав. Прямував уперед. Але Ксен став переді мною. Не давав пройти. Кричав щось про наслідки.

— Лексе! Якщо нападеш на нього — нам усім кінець! Це провокація! Він просто мстить за сестру! Через смерть простолюдина ніхто не почне війну, ти ж знаєш! Але напад на короля… це інше!

Я мовчав. Він кричав.

— Якщо щось станеться з тобою — Кері теж загине!

Кері.

Її образ виник у свідомості миттєво. Величезні очі. Сльози. Страх.

Ксен мав рацію.

Я зробив кілька глибоких вдихів. І пішов до лабораторії вогню.

Там були мої адепти.

Я озирнув їхнє робоче місце — і знову розлютився. Магічно необдарованим не можна зважувати гранули вогню! Це смертельно небезпечно! Одна помилка — і не стане всієї лабораторії.

— Професоре Джеферсоне! Я вимагаю — вимагаю — не доручати моїм адептам роботу, що становить загрозу їхньому життю!

Йому це не сподобалося. Та мене це не обходить.

— Завтра ваші адепти будуть працювати в лабораторії води, — буркнув він.

***

— Адепти, — звернувся я пізніше, — ви негайно йдете до гуртожитку, збираєте речі — і переїжджаєте до мене.

Усі здивувалися. Але мовчали. І правильно.

Вдома, за вечерею, я зрозумів: треба сказати їм правду. Написав Аріленні — попросив терміново прислати талісмани. Для чотирьох. Сподіваюся, вона допоможе.

— Адепти. Ви залишаєтесь у моєму домі. І на це є причина.

Усі мовчали. Дивились на мене.

Я не знав, як почати. Подивився на Ксена — той наминав вечерю, наче нічого не сталось.

Я набрав повітря… і Ксен випалив:

— Король убив Сейру. Тобто… Сейра вбила себе. Але була під дією сон-трави. Це не доведено, звісно.

Кері

Лексіан наказав нам зібрати речі. Саме наказав. Холодно, сухо — і без пояснень.

Сейри не було. Ніхто не казав, де вона.

Лексіан усю дорогу мовчав. Замкнений. Відсторонений.

Я бачила — з ним щось не так. Відчувала. І серце тремтіло. Але думку, що крутилось на краю свідомості, я намагалася відганяти.

Коли ми розпакували речі (мені дісталась окрема кімната), спустилися на вечерю. Усі перешіптувались. Усі думали про одне — де Сейра?

Після фрази Ксена… усе завмерло.

— Король убив Сейру. Ну, тобто… вона сама себе вбила. Але була під дією сон-трави. — сказав він спокійно. Майже буденно.

У когось випала вилка. Хтось подавився. Я… не повірила. Може, Ксен жартує?

Я подивилась на Лексіана. І… зрозуміла. Ні. Не жартує.

Юної дівчини. Сімнадцятирічної. Більше немає.

Сльози текли без дозволу. Рідна вже не стримувалась — ридала вголос. Карін підійшов до неї, хотів заспокоїти — вона відштовхнула. Ард зблід. Даріан — злився.

— Припиніть істерику! Подумайте краще, як не опинитись на місці Сейри, — кинув Ксен.

— Ксен! — жорстко озвався Лексіан.