Розділ 9.

Кері

Лексіан був дуже злий. Його погляд лякав. Очі — не бурштинові, як завжди, а чорні, як ніч без зір. А коли ми вже були в його будинку, і я насмілилася бодай щось заперечити — його аж підкидало від люті.

На мить я подумала, що він… ударить мене.

Та пролунав голос Ксена. Прекрасно. Саме цього бракувало — свідків. Я опустила очі, щоб не показати, як із них — проти моєї волі — котяться сльози. Швидкою ходою пішла до кімнати, де була вдень.

Зачинила за собою двері — й розплакалась.

Я ж хотіла як краще. Хотіла допомогти. А він навіть не захотів мене вислухати.

І як тепер поясню свою відсутність у гуртожитку? Це ж ганьба. Про це знатимуть усі. І Рідна… Немає сумнівів, вона не промовчить.

Цей день був довгим. Вимотуючим. Я вмилася й лягла спати, намагаючись забути про все.

***

Зранку я спустилася на перший поверх і побачила… Ксена й Лексіана за сніданком.

Стіл накритий, як для королів. Хоча… чому я дивуюсь? Вони і є — верхівка магічної аристократії.

Ще більше вразив їхній вигляд: офіційні мундири, які ясно давали зрозуміти їхній статус. Колір тканини, срібна вишивка, знаки відмінності — усе це мовчки кричало: перед тобою — маги вищого рангу.

А я — у вчорашній сукні, яку ввечері якось привела до ладу. Волосся — розпущене, по боках заплетене в колоски й закріплене ззаду. Усе — як завжди.

Тільки «завжди» сьогодні виглядало геть недоречно.

— Світлого ранку, — привіталась я, намагаючись виглядати впевнено.

— Сідайте, снідайте — і вирушаємо, — відповів Лексіан без емоцій.

Він навіть не глянув на мене. Його байдужість… обпікала гірше, ніж учорашній крик.

Я швидко з’їла те, що, схоже, було млинцями з фруктовим соусом. І, не озираючись, рушила за ними до виходу.

Почувалася… зайвою. Як тінь у чужому просторі. Я ж просто адептка. Хіба високопоставлені маги будуть возити мене в екіпажі?

Вони мовчки сіли.

Я зробила крок убік — і вже збиралась рушити пішки. Та…

— Міс Амільтон, сідайте вже! — голос Лексіана, все той самий — владний, холодний. Ніби й не сказав нічого образливого — а все одно боляче.

Чи то я себе накручую?..

Ми швидко доїхали до Академії. Як тільки вийшли — я одразу помітила: щось змінилось.

На подвір’ї було людно. Дуже людно. Повсюди — чоловіки в мундирах, яких раніше тут не було.

Лексіан із Ксеном мовчки підвели мене до наших п’ятьох адептів. Самі — пішли до непримітних дверей. Тих самих, за якими починалось підземелля…

— Ти де була? — одразу кинулась до мене Рідна. — Хоча… і так ясно. З виду — скромна. Вдаєш із себе святошу, а сама…

Вона була в своїй стихії — ображати, принижувати, шипіти отруту з посмішкою на обличчі.

Я розгубилася. І не знала, що сказати. Та й будь-що я б не сказала — все марно. Не повірять. Ніхто не повірить.

Я промовчала.

— Річе-Ард, рада, що з тобою все добре! — сказала я щиро, обіймаючи його по-дружньому.

— Дякую, Кері, — усміхнувся він.

— А що тут відбувається? — озирнулася я, помітивши напругу.

— Тут… король Аланії! — захоплено прошепотів Карін.

— А ті в мундирах — це його охорона. Всі — маги, — додав Ард.

Оце так. Тепер стало зрозуміло, чому Лексіан і Ксен були в мундирі.

Та приїзд короля не викликав у мене захоплення. Навпаки — насторожив. В усьому тілі наростало тривожне передчуття.

І якраз тоді до нас підійшов маг у мундирі.

— Міс, пройдіть зі мною, — звернувся він… до Сейри.

Я похитала головою, намагаючись подати знак: не йди. Та вона навіть не глянула в мій бік. Просто послухалась. І пішла з ним — до тих самих дверей. Тих, що ведуть униз.

— Куди це її повели?.. — занепокоєно спитав Карін.

— Може… куратор покликав? — припустив Ард.

До нас підійшов професор Джеферсон. Усе той самий — солодко-нещирий.

— Адепти, сьогодні знову допомагатимете мені. Будьте уважні — ми працюватимемо з гранулами вогню. Зважування — до міліграма. Фасування — в спеціальні колби. Тому прошу дотримуватись правил безпеки. Не підірвіть мені Академію.

Його посмішка здавалася натягнутою. Як і завжди.

А я дивилась на двері, що поглинули Сейру. І відчувала, як холод пробігає спиною.