Розділ 8.

Лексіан

Мені повідомили, що Річе-Арда вже вилікували. Цілителі в Академії справді обдаровані. Я особисто забрав його й повернув до гуртожитку.

По дорозі намагався випитати хоч щось — та, на жаль, Ард не розповів нічого нового. Ні згадки, ні натяку, ні підозри.

А в гуртожитку на мене чекав новий «сюрприз».

Кері… зникла.

Прийшла. І одразу пішла.

Хоча я чітко сказав: не виходити з гуртожитку!

І де її тепер шукати? Вона ж у чужому місті. Чужій країні. Без магії. Без підтримки.

Я швидко вирушив до Академії — але сторожі запевнили: її тут не було. Залишив екіпаж і побіг через найближчі площі, базари, парки. Шукав, заглядав в обличчя — дарма. Її ніде не було.

Темніло. А в Аланії темніє пізно. Це означало: вона вже давно десь одна.

Залишалось ще одне місце — озеро. Але вона не зможе туди потрапити. Без магії — ні.

Або…

Силовим потоком я утворив коридор крізь хащі. Перевірити теорію потрібно завжди. Навіть найабсурднішу.

І я побачив її.

На березі. У темряві.

Вона сиділа, дивилась на воду. І навіть не помічала, як по щоках стікають сльози.

Я відчув полегшення — шалене, хворобливе. Страх уже пройшов. Залишилась… злість. Бо вона тут. Одна. І плаче.

Скільки теорій я перебрав у голові, поки шукав її? Одна гірша за іншу. Я не міг дозволити собі втратити когось із моїх адептів. Особливо — її.

— Кері! Що ви тут робите?! Серед ночі! — голос зірвався різкістю. Занадто. Але я не міг інакше.

— Я…

— Я слухаю! — я навис над нею, в очікуванні пояснень.

— Я просто…

— Просто?! А я «просто» вже не одну годину носився містом і шукав вас! — крик вирвався сам по собі.

— Вибачте… мені потрібно було до озера…

— Навіщо?! — я вже бачив поряд із нею руни. І відчував, як піднімається хвиля люті. Ці руни… Щоразу, коли вони з’являються в моєму житті — все летить шкереберть.

— Хотіла дізнатися, що нас чекає…

— А ви в нас професіонал? Маєте дар? — виплюнув я зневажливо, навіть не думаючи.

Вона застигла. Дивилась на мене — з болем. І з образою.

Я знав, що перегнув. Та зупинитися не міг.

— Збирайте свої речі. І ходімо звідси.

***

Ми сіли в найманий екіпаж, який зупинився на мій жест. Я не дивився на неї. Не слухав її виправдань. Не хотів.

Невже так важко було залишитися в гуртожитку?

Навіщо було шукати пригод на свою голову?

— Виходьте! — скомандував я й першим вийшов з екіпажу.

— Чому ви привезли мене до себе? Я не можу провести ніч тут… — її голос був тихим, але впертим.

— А вашої думки ніхто не питав! Тут я головний! І якщо кажу сидіти в гуртожитку — ви сидите!

Ми вийшли у двір. Її репліки почали мене трясти. Я сам не помітив, як навис над нею, схопив її за руку — не сильно, але достатньо, аби вона запам’ятала.

Вона дивилась собі під ноги. Мовчала.

І лише в кінці моєї тиради підняла погляд.

Очі — великі, повні болю. І… довіри. Ще досі.

— Зараз ідеш у свою кімнату. І щоб до ранку від тебе слова не чув. А про руни — забудь! Щоб я їх більше не бачив!

Я говорив чітко. Майже по складах. У кожному слові — концентрована лють.

— Що за крик? — озвався Ксен, вийшовши з тіні.

Кері пішла. А Ксен… дивився на мене з осудом.

І це дратувало. Невже він? Серйозно?

Якби так подивився Аргаріус чи Орис — я б ще зрозумів.

Але Ксен?

— Що?

— Нічого. Я ж мовчу… — кинув він, занадто тихо.