Розділ 7.

Кері

Після епічної зустрічі з Ксеном, червона як помідор, я дозволила прислузі відвести мене до кімнати з ванною, яку мені виділили. Не знаю, навіщо — я ж не збиралась залишатись тут надовго.

Зайшла у ванну, зняла мантію. Під нею була темно-жовта тонка сукня із закритим вирізом. Прийняла душ, провела гребінцем по мокрому волоссю, а потім сіла біля вікна на підвіконня, у промінь сонця, чекаючи, поки волосся висохне. І чекати довго не довелося — при такій спеці воно сохло миттєво.

Невдовзі мені повідомили, що мене чекають у саду. Я вирушила туди. Та, підійшовши ближче, мимоволі почула розмову Лексіана з Ксеном. І одразу захотіла піти геть.

Невже… Лексіан справді ще не забув Арі?

— Світлого дня! — привіталась я.

— Уже бачилися, — відказав Ксен сухо.

Чому він такий грубий?

— Кері, як тобі Аланія? І як ти взагалі стала адепткою? Востаннє, як я тебе бачив, на весіллі Аргаріуса, ти була селючкою з Ларозії, — буденним, навіть нудьгуючим тоном кинув Ксен.

Його слова боліли. Та я вдала, що не почула образи — і спокійно почала розповідати, як вступила до Академії Аргаріуса. Та думками була вже зовсім в іншому місці.

Що шукає король Зіандр під Академією?

І головне — навіщо тут ми? Простих шестеро адептів…

Моя інтуїція сигналізувала: ми в небезпеці.

І в мене з’явилась ідея. У традиції Старих Богів долю пряли три Норни. Урді — стара, що читає сувій минулого. Верданді — молода, смілива, володарка сьогодення. І Скульд — вуаль майбутнього, носійка нерозгорнутого сувою.

Колись я вже пробувала звертатись до них — гадаючи на рунах. Та не відчула зв’язку. Але спробую ще раз.

Бо успіх залежить не лише від сили — а від віри, потреби, і наміру. Я не робитиму це з цікавості — тільки з причини.

Для ритуалу мені потрібен мішечок із рунами, біле полотно, три свічки, кілька монет — і найголовніше — вода. Річка, озеро, море — будь-що.

Ми не проходили повз водойми на шляху сюди, лише озеро, куди мене одного разу водив Лексіан. Туди і рушу.

Я піднялась.

— Дякую за вечерю, та мені час до гуртожитку!

— Міс Амільтон, думаю, вам буде безпечніше залишитись у моєму домі, — настоював Лексіан.

— Дякую за пропозицію, та я піду до інших адептів, — не здавалась я.

— Я проведу! — раптом озвався Ксен.

Його тон був… надто доброзичливим. Навіщо він хоче мене провести?

— Я сам, Ксен, — різко обірвав його Лексіан, і я відчула в ньому роздратування.

Ми пішли вдвох, садом. Він був напрочуд красивим: цвітіння, аромат, плодові дерева з незвичними фруктами…

— Міс Амільтон, я вважаю, вам краще залишитись. І як ваш куратор…

— Ви чудово справляєтесь. Але запрошувати адептку до свого будинку — це не входить до ваших обов’язків. До того ж, у вас уже є гість, — відповіла я рівно, але з колючкою.

— Мені шкода, що ви стали свідком моєї розмови з Ксеном… Не виходьте з гуртожитку без потреби, — додав він тихо.

Я промовчала. Бо саме збиралась вийти.

***

Попрощавшись із ним, я забігла до гуртожитку, взяла руни, полотно, і побігла на базар. Купила свічки, розміняла монети — взяла дев’ять однакових. Потім вирушила до озера.

Дістатися туди виявилось куди важче, ніж я пам’ятала. Хащі — суцільна стіна. А в мене немає сили, аби розсунути їх магією. За пів години — подряпані руки й ноги, зірваний поділ сукні. Але я дісталась.

Озеро було безлюдне. Зовсім не дивно, зважаючи на його відокремленість.

Я знайшла дерево біля самої води. Розстелила полотно, запалила три свічки. Монети виклала трьома купками по три. В центр — мішечок з рунами.

Сіла в зручну позу. Очистила розум. І подумки промовила:

«Святі Богині Норни, звертаюся до вас за допомогою. Покажіть, що чекає шістьох адептів і нашого куратора в Академії Стихій!»

Я взяла мішечок у приймаючу руку. Монети — в ту, що віддає.

Тричі кинула монети у воду — як дар. Тричі вимовила:

«Урді, Верданді, Скульд — три діви долі, що живлять джерело. Почуйте і не відхиліть, твердьте і виконайте. Будьте милостиві до мене.»

Не відкриваючи очей, я дістала три руни. Розклала їх. І відчула, як щось входить у мою свідомість. Сила — неймовірна. Не людська. Вона не шкодила… Але забирала свободу вибору.

Спалахи. Картинки. Я прижмурилася — й побачила Їх.

Норни.

Урд плела нитки. Верданді — дивилась прямо. Скульд, укрита вуаллю, тримала сувій — нерозгорнутий.

І я зрозуміла — хто є хто. Це знання було всередині.

Одна з них — розривала нитки. Безжально. Часто — майже завершені. І кидала залишки за вітром…

Чорна нитка. Вона тяглась зі сходу на південь. І поряд… образ Лексіана.

Мене охопив жах.

Це… передбачення?

У копальні Академії Стихій на Лексіана чекає смерть?

Я розплющила очі. Серце билося несамовито.

А в голові пролунали слова, які я колись уже читала:

«Норни не прядуть згідно зі своїми бажаннями, а лише сліпо слідують Орлог — вічному Закону Всесвіту, що старший навіть за них.»

Я опустила погляд на руни.

Перша — Еваз: несподівані зміни. Виправданий сумнів щодо поїздки.

Друга — Перто: таємне стане явним.

І третя… порожня.

Вирд. Порожня руна. Вона говорить: відповідь уже є в серці. Рішення прийнято. І його не змінити.

Уже стемніло. А я все сиділа там. Збита з ніг, знесилена. Те, що я відчула — лякало.

Та ще більше лякала їхня поява. І чітке, немов різьблене, попередження: Лексіан — під загрозою.

Але як це змінити?

Я знаю: навіть боги не можуть змінити долю, сплетену Норнами.

— Кері! Що ви тут робите? Самі, серед ночі?!