Розділ 6.

Лексіан

Коли Кері підійшла до одного з адептів, а той дозволив собі нахабно покласти руку туди, куди не слід, я вже збирався втрутитися. І показати йому його місце.

Та вибух мене випередив.

Я встиг викласти щит — саме біля Кері. Інші стояли далі, і в адептів вогню є природжений захист, а лабораторія — додатково укріплена магічно. Але Річе-Ард стояв занадто близько…

А я — я був надто зосереджений на розпусних руках того йолопа й не помітив Арда. І ось результат.

Добре хоч, Кері не постраждала.

До лабораторії зайшли троє чоловіків — ті самі, що проводили «тестування». Вони з’явились швидко, наче знали, що будуть потрібні. І — здається — постраждати мав не Річе-Ард. Їхні обличчя виражали невдоволення… Неочікуваність.

І от в голові пазл склався. Ось навіщо адептів направили саме до лабораторії факультету вогню — щоб інсценувати вибух. Щоб створити «випадковість». Але потрібна їм була саме Кері.

Я був злий. Дуже злий. А коли я злий — мені хочеться розбити комусь пику. Але я стримав себе. Потрібно чекати. Потрібно зрозуміти, що відбувається насправді.

Річе-Ард житиме. Постраждав сильно, та цілителі в Академії справді обдаровані. А ось мета тих трьох… імовірно, зірвана.

Коли ми поверталися до гуртожитку — я, п’ятеро адептів (мінус один, що зовсім не тішило мене) — я не відповідав на їхні запитання. Лише мовчав. Думав.

Зараз їм потрібна Кері. Але навіщо? Чому вона?

Я не хотів ризикувати й залишати її в гуртожитку, хоч мав би. Так я швидше дізнався б правду. Та мене з дитинства вчили: головне — результат. Втрати не мають значення.

Та, схоже, я вже не та людина, якою був раніше.

— Міс Кері… — сказав я чітко, хоч і неголосно.

Вона зупинилася. Інші вже зайшли до гуртожитку.

— Ідіть за мною, — коротко кинув я.

Вона не ставила запитань. Просто йшла. На крок позаду. Тихо, рівно, впевнено.

— Навіщо ми прийшли до вас? — її голос був спокійний, але в ньому я вловив ледь чутну нотку тривоги.

Вона мене боїться? Це добре. Страх — теж захист.

— Для тебе так безпечніше, — відповів я, стримуючи злість. Говорити про свої здогадки не збирався. Поки що — ні.

***

— Лексіан! А я вже зачекався! Хвилин десять, як прибув, — пролунав знайомий голос, щойно ми зайшли до будинку.

— Ксен? Що ти тут робиш? — сказати, що я здивований, нічого не сказати.

— А що? Прочитав твого листа, де ти написав, що перебуваєш в Аланії як куратор адептів, а ще — якісь «цікаві події» в Академії… От і вирішив приїхати. Хвилювався за тебе! І заодно… трохи розважитись. Кликав із собою Ориса, та той зануда — зайнятий у Міністерстві Магії.

Ксен був у доброму гуморі. Його розважала ситуація. Очевидно, вино та жінки йому набридли — захотілося пригод.

— А «P.S. Ксен, навіть не думай приїжджати й заважати мені!» — ти не прочитав? — я й сам не знав, на що сподівався.

— Ні, вибач, друже, ти ж знаєш, як я не люблю читати довгі листи. А хто це позаду тебе? Сонце, випивка, дівчата — як у старі добрі часи! Мені вже подобається! Розважимось?

— Будеш розважатись, як приїдеш додому. А це — моя адептка. Міс Амільтон, — представив я Кері.

Протягом нашого діалогу вона мовчала, стояла тихо, мов мишка. Але щойно я її згадав — і трохи відступив — Ксен, кобелюга, одразу почав її розглядати… Або навіть — роздягати поглядом.

Світлі Боги, навіщо я йому взагалі відписав?

— Світлого дня, — спокійно сказала Кері.

— Кері? А що це у вас за рольові ігри? Може, і мене посвятите? Куратор і адептка — мені подобається. Дуже гаряче, — кинув Ксен. І, на жаль, він не жартував.

Світлі Боги… Цей придурок справді думає тільки про одне.

І найгірше — він має рацію. Куратор і адептка — звучить… занадто гаряче.

— Досить, Ксен. Не потрібно соромити міс Амільтон своїми фантазіями. Так, це Кері — подруга Аріленни. Але зараз вона — адептка Академії Аргаріуса й перебуває на практиці в Аланії під моїм керівництвом. І захистом. Тому звертайся до неї як належить. «Міс Амільтон». Зрозуміло? Або — повертайся в Марену, — говорив я серйозно, без жартів. Навіть офіційно. Щоб дійшло.

— Добре, друже. Все зрозумів, — кивнув Ксен… і підморгнув.

— Ксен, я не жартую.

— Так, так, — повторив він… і знову підморгнув.

Це вже було нестерпно. Я почувався так, ніби розмовляю з деревом. І при цьому — в присутності Кері.

Чудово. Просто ідеально.

***

Ми пропустили обід, тому нам у саду накрили ранню вечерю. Поки Кері освіжалась у ванній, я вводив Ксена в курс справ.

— Тобто ти знаєш? — я був щиро здивований.

— Лексіан, розкопки в Академії ведуться ще до нашого народження. Я був там з Веліндою, коли був малий. І не раз чув, як вона обговорювала це з братом — Зіандром, королем Аланії.

— Про що саме?

— Не знаю. Я не вникав. Пам’ятаю, як Зіандр казав Велінді, що коли вони докопаються — їм не буде страшна магія рун. Я тоді подумав, що вони збожеволіли. Бо магії рун… давно не існує.

— Велінда звинувачувала його. У чому?

— Звідки мені знати?

— Що там може бути такого, що зробить Зіандра — мага повітря — не вразливим до рун?

— Без поняття. Але тепер і мені цікаво. До речі, ти не думав, навіщо їм ці шестеро простолюдинів?

— Поки ні. Але сьогодні вони хотіли саме Кері. Не знаю, чим вона їх так зацікавила.

— А ти знову вирішив зіграти доблесного лицаря і її врятувати?

— Я — куратор. І відповідаю за безпеку довірених мені адептів.

— Та не сміши. А де інші п’ятеро? До речі, в мене є ще одна версія: ти її захищаєш не як куратора, а тому, що вона — подруга Аріленни. І ти все ще сподіваєшся, що…

— Що за нісенітниці, Ксен? — перебив я.

Про це я точно не думав.

За власними думками я не одразу помітив, як Кері підійшла. Сподіваюся… вона не чула нашої розмови.