Розділ 5.

Кері

У гуртожитку я сиділа в спільній кімнаті з Рідною і Сейрою. Вони пліткували. Я не втручалась, і мене вони не намагались втягнути в розмову.

Я зошитом у руках намагалася відтворити порядок рун, які бачила в копальні під Академією. Їхню послідовність — по мірі того, як ми спускалися. Але ця послідовність нічого мені не говорила.

Аж тут дівчата заговорили про Лексіана. Я намагалася не слухати, але… не змогла. Його близькість хвилювала мене. Як не старайся — себе не обдуриш.

— Лексіан — такий красень! І маг! — зітхнула Рідна.

— Так, красень. Та я б на твоєму місці не розраховувала на щось серйозне, — обережно мовила Сейра.

— Це чому? Аргаріус же одружився з простолюдинкою. Чим я гірша? Тим більше, я йому подобаюся. Інакше б у нас нічого не було. Ти ж розумієш, про що я? — з єхидною посмішкою мовила Рідна.

— Та всі зрозуміли, після твого привселюдного скромного зізнання. Рідна, сама подумай: Лексіан — маг. Він не зустрічається з простолюдинами. А ваш «єдиний раз»… навряд чи щось для нього значив. Скоріш за все — випадковість, — відповіла Сейра.

— Ти просто мені заздриш! Побачиш, він буде моїм! — відрізала Рідна.

— Ти б краще звернула увагу на Каріна.

— Та навіщо він мені здався?

Я не вірила своїм вухам. Невже в Лексіана з Рідною щось було?..

Я вийшла. Не могла це більше слухати. І взагалі — яка мені різниця? Він — мій куратор. Тимчасовий.

***

Наступного дня Лексіан не супроводжував нас до Академії. Ми йшли самі. До мене підійшов Ард.

— Кері, ти вчора ставила якісь дивні запитання. Що це на тебе найшло? — сказав він.

— Краще б на тебе щось найшло, Ард… — тихо відповіла я. — Ти головне будь обережним.

— Дивна ти…

Я не відповідала.

Біля входу в Академію нас уже чекав Лексіан. І навіть тут, де зібрані найталановитіші адепти п’яти королівств, він вирізнявся. Гордовитою, рівною поставою, статурою, високим зростом. Навіть зачіскою. Усі інші — з довгим волоссям (і дівчата, і хлопці) та у світло-коричневих мантіях.

Ми ж — у чорних. Як чорні плями.

Єдине, що вирізняло місцевих адептів, — пофарбовані пасма волосся: оранжеві, сині, зелені, сиво-білі. Напевно, колір залежить від факультету. Для мене це було цікаво й незвично. Бо в нашому королівстві ніхто волосся не фарбує.

Так само ми були цікаві для них. На нас поглядали з явною цікавістю. А на Лексіана… навіть подумки не коментуватиму, як на нього дивилися.

— Адепти, ідіть за мною, — спокійно сказав він.

Цього разу ми зайшли до Академії. Потім — у лабораторію.

— Адепти, я — професор Джеферсон. Сьогодні ви допомагатимете мені розносити обладнання й інгредієнти для адептів факультету вогню, — коротко представився викладач.

Цікаво!

— Спочатку підійдіть до мене. Я видам вам мантії Академії Стихій. Вони захищають від спеки, — додав Лексіан.

Ми по черзі прийняли мантії й одягли. Я одразу відчула, як температура тіла знизилась на кілька градусів. Оце так!

Професор у швидкому темпі пояснив, що робити. Нічого складного. Ми впорались і все розклали по місцях.

Зайшли адепти. Зайняли свої місця за вузькими довгими столами з обладнанням і порошками.

Професор давав інструкції. Я не розуміла всього, про що йшлося. Адепти змішували порошки й на команду випускали з долонь вогонь. Справжній!

Я спостерігала уважно.

Після ще кількох маніпуляцій вогонь став більшим, а потім перетворився на помаранчевий порошок. Його акуратно помістили у баночки. Професор попросив нас зібрати їх.

Лексіан сидів біля дверей, спостерігав за всім.

Коли я підійшла до двох хлопців, один відсунув баночку, а інший… поставив руку мені нижче талії.

Від такого нахабства я рефлекторно вдарила його долонею по обличчю.

Хлопець різко підвівся — баночка з вогняним порошком упала. І… вибух!

Я приземлилася м’яко. Болю не відчула. Вау… У мене просто грація кішки. Це була перша думка.

Підвелася — поруч захисний бар’єр. Явно не мій. Ще й легкий біль у місці, де амулет…

Адепти факультету вогню були неушкоджені. Навіть їхні робочі місця й лабораторія — ціла. Але недалеко від епіцентру вибуху лежав Ард. Біля нього вже були Лексіан, професор Джеферсон та інші наші — з переляканими обличчями.

Я сиділа на підлозі, паралізована страхом. Калюжка крові біля Арда ставала більшою…

Зайшли троє чоловіків. Ті самі, що проводили «тести». Один із них, головний, оглянув картину й… погляд зупинив не на Ардові, а на мені.

Його обличчя — лише на мить — зобразило здивування й незадоволення.

Двоє адептів, винуватців інциденту, старанно розглядали свої черевики. Робили вигляд, що нічого не бачать. Навіть коли чоловік у білій мантії кинув на них злісний погляд.

Арда забрали в цілительський центр.

Я підвелася, підійшла до своїх. Усі мовчали. Навіть ніхто не спитав, чи я в порядку.

— Думаю, на сьогодні все. Так, професоре? — озвався Лексіан. І його голос звучав дуже зловісно.

— Так… Так. Мені шкода за інцидент! — відповів професор Джеферсон і зник. Все в ньому було награним.

— Чекайте мене біля воріт Академії. Я перевірю, як там Ард, — додав Лексіан.

— Я з вами! — кинулася я.

— Ні. Я сам.

Біля воріт я стояла мовчки. Це все… навряд чи було випадковістю.