Розділ 5.

Кері.

У гуртожитку я сиділа у спільній кімнаті з Рідною і Сейрою, які пліткували, та я не втручалась і мене вони не втягали у свої розмови.

Я із зошитом у руках намагалась відтворити порядок рун, яких бачила у копальні в Академії, їхню послідовність, по мірі того як ми спускались.

Я ще раз подивилась на руни. Ця послідовність нічого мені не говорила.

У дівчат пішла мова про Лексіана, і я не могла заставити себе не слухати. Бо його близькість хвилювала мене, хоч як не старалась це ігнорувати, та як кажуть себе не обманеш.

—Лексіан такий красень і маг!(Рідна)

— Так, красень, та я на твоєму місці б не розраховувала на щось серйозне!(Сейра)

— Це чому? Аргаріус же одружився із простолюдинкою, чим я гірша. Тим більше, я подобаюсь Лексіану, інакше б у нас нічого б не було. Ти ж розумієш про що я?(Рідна)

— Та усі розуміють, після твого привселюдного скромного зізнання. Рідна, сама подумай, Лексіан маг і він не зустрічається з простолюдинами.  А Ваш єдиний раз, навряд чи щось для нього означає. Скоріше навпаки, це була випадковість! (Сейра)

— Ти просто мені заздриш! От побачиш, він буде моїм!(Рідна)

— Ти б краще звернула увагу на Каріна!

— Та навіщо він мені здався?(Рідна)

Вухам своїм не вірю! Невже у Лексіана із Рідною щось було?

Я вийшла, не можу це більше слухати... І взагалі яка мені різниця, він мій куратор, тимчасовий...

***

Наступного дня Лексіан не супроводжував нас до Академії, ми йшли самі. До мене підійшов Ард.

- Кері, ти вчора ставила дивні запитання! Що це на тебе найшло? (Ард)

- Краще б, найшло Ард! Ти головне будь обережним!

- Дивна ти...

Я не відповіла.

Біля входу в Академію Стихій, нас уже чекав Лексіан. І навіть тут, де зібрані найталановитіші адепти 5 королівств, Лексіан виділявся, гордовитою, рівною поставою, гарною статурою, високим ростом і навіть зачіскою. Усі адепти кругом ходили із довгим волоссям (дівчата, хлопці), і в однакових світло коричневих мантіях.

Ми шестеро у своїх мантіях, були як чорні плями.

Єдине, що відрізняло адептів, це де-не-де, пофарбовані пасма волосся в оранжевий, синій, зелений і сиво-білий. Мабуть, колір волосся залежить від приналежності до факультету. Для мене це було цікаво і не звично, бо у моєму королівстві, ніхто не фарбує волосся.

Як ми для них, бо на нас поглядали з явною цікавістю, а про те як поглядали на Лексіана, навіть не буду це озвучувати у думках.

- Адепти, ідіть за мною!

Цього разу, ми зайшли в Академію, а потім у лабораторію.

- Адепти, я професор Джеферсон. Сьогодні ви допомагатимете мені розносити обладнання, інгредієнти для адептів, факультету вогню!

Цікаво!

- Адепти спочатку, підійдіть до мене. Я видам вам мантії Академії Стихій, вони захищають від спеки!(Лексіан)

Ми по черзі прийняли мантії й одягли, я одразу відчула, як моя температура тіла понизилась на кілька градусів...Оце так!

Потім професор, у швидкому режимі, пояснив нам, що саме робити. Наче нічого складного, ми швидко справились і усе розклали по місцях.

Зайшли адепти, зайняли свої місця, вузькі довгі столи із різним обладнанням і порошками...

Професор роздавав адептам рекомендації, але я чесно не розуміла про що вони говорять. Адепти почали змішувати порошки й за командою випустили із долонь вогонь, справжній...Я уважно спостерігала.

Адепти знову провели маніпуляції, вогонь став більшим, а потім перетворився на порошок оранжевого кольору...Його обережно помістили у баночки й професор попросив нас зібрати.

Лексіан сидів біля дверей і дивився за нами.

Коли я підійшла до двох хлопців, вони перемовились і один з них відсунув баночку, а інший поставив руку мені нижче талії...Від такого хамства я рефлекторно ударила адепта долонею по обличчю!

Він швидко встав і баночка з вогняним порошком упала і...Вибух...

Я приземлилась м'яко і болю не відчувала...Вав, у мене просто грація кішки! Це була перша думка...

Я піднялась і побачила, біля себе захисний бар’єр, явно не мій, і ще відчуття легкого болю у місці, де амулет...

Адепти вогняної стихії сиділи неушкоджені, навіть їхні робочі місця не постраждали, як сама лабораторія...Та не далеко від місця вибуху лежав Ард, біля нього уже був Лексіан, професор Джеферсон та інші наші з переляканими обличчями.

Від страху за Арда, я сиділа на підлозі як паралізована, а калюжка крові біля нього ставала все більшою...

Зайшло троє вчорашніх чоловіків, що проводили «тести», головний із них критично оглянув картину і зупинив свій погляд не на постраждалому Арді, а на мені... На його обличчю, всього на мить зобразилось здивування і незадоволення.

А двоє адептів, винуватці інциденту, старанно розглядали свої черевики, і вдавали, що не побачили, який на них кинув злісний погляд, чоловік у білій мантії.

Вони забрали Арда до цілительного центру.

Я піднялась, підійшла до своїх. Усі мовчали, навіть ніхто не запитав, чи зі мною все в порядку.

- Думаю, на сьогодні все! Так, професоре? — Лексіан був злий, про що красномовно говорив його тембр.

- Так, так! Мені так шкода за інцидент! — професор Джеферсон скрився, та це було так награно з його сторони.

- Так, звісно!(Лексіан)

- Чекаєте мене біля воріт Академії! Я перевірю, як там Ард!(Лексіан)

- Я з Вами!(Кері)

- Ні, я сам!

Біля воріт, я все думала, що це навряд чи випадковість...