Розділ 4.

Лексіан

Щойно я зайшов у робочі приміщення Академії, одразу відчув по запаху — тут ведуться розкопки. І ніби нічого забороненого. Аланія — королівство, де майже всі споруди витесані у скелях або побудовані з каменю, що добувається з тих самих скель.

Але Академія — стародавня. Стоїть не одне покоління. Є архітектурною пам’яткою. Щось змінювати в ній заборонено…

За ті кілька днів, що я тут, я намагався пройти у нижні приміщення Академії. Мене не пускали. Вони охороняються найретельніше. Це наштовхує на певні думки.

Навіщо?

Шість адептів були на «тестах» три години. Це надто довго. А тепер їм доручили роботу… в архіві. В архіві!

Завтра вони допомагатимуть у лабораторії факультету вогню. І там — на диво — ніхто не заперечував проти моєї присутності.

Я зайшов до гуртожитку, спустився в їдальню. Час вечері. Хочу розпитати їх про «тести».

Я сів за їхній столик.

— Адепти, поділіться вашими враженнями про перший день практики. І про тести.

Ніхто не сказав нічого цікавого. Лише Кері мовчала, не брала участі в обговоренні, відводила погляд.

Є два варіанти її поведінки: або вона образилася на мене — за те, що я поводжуся з нею як із усіма адептами й не показав, що ми знайомі, — або ж вона щось знає.

Після вечері всі розійшлися. Кері залишилася сидіти. Як і я.

— Містер Авега, треба поговорити. Але не тут.

Мене здивувала її фраза. Хоча я сам не збирався говорити відверто в їдальні. Пропонував їй прогулятись.

— Так. Вийдімо.

Аланія — зовсім інша. Не схожа на Марену. Та я бував тут не раз. Добре знав місцевість. Ми з Ксеном, Орисом часто приїжджали сюди з королевою Веліндою. Зупинялися в будинку, який належав їй. Тепер він у власності Аргаріуса. Саме там я і зупинився.

Але йшли ми не до будинку. А до невеликого озера, до якого без магії не пробратися — занадто густі хащі. Для Аланії — нонсенс.

Я силовим потоком змусив дерева, кущі, траву вигнутися — утворив нам коридор.

Кері мовчала всю дорогу. Заговорила лише тоді, коли ми сіли на виступ скелі з видом на синє озеро.

— Тут дуже гарно… І звідки тут озеро? Та… зараз не про це. Мої враження від тестів — дещо… відрізняються.

— Дуже цікаво. Чим саме? — запитав я, спостерігаючи за нею. А вона — за водою.

— Перед початком тесту нам дали випити зілля. Я шукала в бібліотеці. Це заборонене зілля на основі сон-трави.

— Я знаю його дію. Ви випили?

— Так. Але все пам’ятаю.

— Це неможливо.

Вона мовчки розстібнула два ґудзики на блузці й показала талісман. Я одразу впізнав роботу Аріленни. Це в її дусі — не відпустила б подругу без захисту.

— Але інші теж мали талісмани. Окрім Сейри.

— Не мали. З різних причин.

— Отже, вони нічого не пам’ятають… А що пам’ятаєте ви?

Кері переповіла все — з деталями. І… я був злий. Ці виродки… Невідомо, чим вони займаються в Академії. Використовують адептів. І ще й посміли чіпати… Кері.

— Вони знали, що ми не маємо талісманів. Інакше не були б такими впевненими, що ми нічого не пам’ятаємо.

— Так. Отже, за вами стежили. І спеціально обрали. А це означає — у них є людина в Академії.

— Містер Авега, як ви думаєте, що вони шукають під Академією?

Я увесь цей час дивився на Кері. Вона — на озеро. Цікава дівчина. Розумна. Стримана. Прийняла правила гри — куратор-адептка. Навіть наодинці — дотримується.

Не те, що Рідна. Два роки тому в нас була маленька інтрижка — і виняток із моїх правил (вона ж — проста людина). Один раз — і все. Та за час цієї практики вона вже тричі про це нагадала. Навіть натякнула, що не проти повторення. Кері цього не бачила. Та інші адепти з шістки — усе чудово чули. Скромністю Рідна не страждала.

— Я не знаю точно. Але маю це з’ясувати. Міс Кері, як вам Аланія? — сам не знаю, чому запитав. Особисте.

— Дуже спекотно. І чорна мантія…

— Так, тут чорного не носять. Подумаю, що з цим зробити.

— Містер Авега, а можна ще одне питання? Чому простолюдини не подорожують між королівствами, а лише маги?

— Тому що королівства дуже різні — клімат, політичний лад, закони, релігія. Щоб уникнути обурення чи невдоволення серед простолюдинів, монархи п’яти королівств уклали угоду. Виняток — лише для магів. І для Академії Стихій в Аланії.

— Це нечесно.

Так. Але коли ти маг — тобі все можна. І простолюдини тебе мало цікавлять.

Ми ще посиділи мовчки. Потім я провів Кері до гуртожитку.

— Міс Амільтон, завтра на практиці я буду присутній. Але якщо виникне хоч найменша небезпека — ви або хтось інший з адептів одразу повідомляйте.

— А як вас знайти? Ви ж не в гуртожитку зупинились.

— У кінці цієї вулиці — будинок білого кольору…