Розділ 3.

Кері

Я йшла за Лексіаном і намагалася запам’ятати дорогу.

А в голові крутилася думка: «Вчора він навіть не привітався зі мною». Невже не впізнав? Навряд. Тоді чому? Мабуть, не хоче. Він же куратор, а я — адептка.

Та все одно образливо. Краще б з нами поїхав куратор Томсон. Так я б не відволікалась на зайві думки.

Навколо все здавалося нереальним, фантастичним. Навіть люди на вулиці — інші: інакше вдягнені, з покритими головами — мабуть, через палюче сонце.

А Академія… Величезна. У п’ять разів більша за нашу. І адептів тут дуже багато. Всі в однакових світло-коричневих мантіях. Наша шістка вирізнялася — ми в чорних, які ще й жахливо нагрівалися.

Ми пройшли головні сталеві ворота. Я вже побачила вхід в Академію, але Лексіан звернув убік. Це всіх здивувало. Він відчинив непомітні двері. Я зайшла останньою й почала спускатися разом з іншими вниз.

Мені це не подобалося. Я хотіла в Академію, а не в підвал. А запах… дивний, нав’язливий.

Ми зайшли в невелике приміщення, витесане в скелі, як і все довкола.

— Присідайте. Зараз ви пройдете тести на профпридатність, і тоді вас направлять на роботу, — сказав Лексіан.

Увійшов чоловік у білій мантії.

— Куратор, ваша присутність не потрібна. Тести займуть деякий час.

— Я підійду пізніше, — коротко відповів Лексіан і вийшов.

Чоловік, що не представився, глянув на Рідну:

— Прошу, заходьте.

Рідна не вийшла. Як і всі інші. Я залишилася одна.

— Міс Амільтон, заходьте!

Я зайшла. У кабінеті не було нікого з адептів. Було ще двоє дверей.

— Випийте це — і приступимо.

— Навіщо?

— Це частина тесту. Не хвилюйтеся.

Я випила білу рідину. Ніяких змін не відчула. До кімнати зайшло ще двоє — кремезні чоловіки.

Навіщо?

— У вас були травми?

— Ні.

— Епідемічні хвороби?

— Ні.

— Проблеми зі здоров’ям?

— Теж ні.

— Дуже добре.

— Зніміть мантію.

— Навіщо?

— Не ставте зайвих запитань. Просто виконуйте — і все закінчиться швидко.

Я розхвилювалася. Мені це все не подобалося. Та я зняла мантію — залишилася в простій білій блузці.

— Простягніть руку.

Я простягла. Він уколи палець, я хотіла забрати руку — було боляче. Але один із двох чоловіків, непомітно ставши ззаду, утримав її й стиснув палець. Інший підставив пробірку. Кров потекла.

— Для тесту, — коротко пояснив.

Я оніміла від такої грубої, безтактної поведінки.

По холодних очах цих чоловіків я зрозуміла — я не вийду звідси, поки вони не завершать свої «тести».

Паніка. Суцільна паніка й страх.

— Зніміть блузку.

— Що?

— Як для адептки, що щойно випила зілля, ви ставите забагато питань. Це може стати проблемою.

О, ні. Тільки не це. Що вони надумали?

Я подумки благала себе заспокоїтись. Не питати нічого. Інтуїція підказувала мовчати й робити, що наказують. Та гордість вимагала дати відсіч…

Я підняла блузку до грудей. Сподіваюся, цього буде достатньо?

Вони втупилися в мене, щось шукали. Потім один відвів мені руки назад, розщепив блузку, поклав руку на живіт… Я ледь не розридалася.

Руку пересунули до лівої груді…

— Нічого… Вона годиться.

Хтось із них застебнув мені блузку. Один із чоловіків вивів мене через інші двері. Там уже стояло п’ятеро адептів.

Я подивилася на них. Вони були спокійні. Ніби нічого не сталося. Невже тільки я пережила цей жах? Щось тут не так…

Мовчки ми пішли довгим, низьким коридором, пройшли кілька дверей, спустилися сходами — і вийшли в простору кімнату. Хоча… це й не кімната.

По краю — двометрова кам’яна підлога, далі — сталеве поруччя. І — порожнеча.

Я підійшла ближче. Подивилася вниз — глибоченне провалля, без кінця, темне. Лише зрідка — яскраві спалахи.

Я навіть не хочу уявляти, навіщо їм це…

До нас вийшов чоловік у коричневій мантії. Щось говорив до нашого провідника. Але я не розуміла — не наша мова.

У п’яти королівствах — одна мова. Відрізняються лише діалекти, вимова. Це нам викладали на мовознавстві.

Поки я розмірковувала, ми почали спускатися вниз. Сходи кам’яні, широкі. Через десять хвилин побачила людей, які спецобладнанням кололи каміння. Вони не зважали на нас. Робота — важка. Дуже…

Що нижче ми спускалися — тим сильнішим ставав запах, який я вперше відчула ще при вході.

На стінах — руни. Де-не-де. Випалені, світяться. Робота явно не людська. І навіть не магів.

Мені згадалася одна легенда…

— Сюди! — скомандували нам.

Нас шестеро загнали в кам’яну нішу.

— Підніміть ось той камінь. Будете по черзі носити його нагору.

Першим підійшов Карін. Потім кожен з нас. Камінь був важкий. Дійшовши до верху, всі змучилися.

Коли поставили камінь туди, куди вказали, нас вивели.

Коли нас привели в Академію — я була щаслива. Тут ходили адепти, викладачі. Ми — як зомбі.

Нас привели в архів. Пильний, великий. Надали роботу — перебирати документи, оцінки, дати, факультети.

Пройшло кілька годин. У стінах Академії я не наважувалася говорити. Боялася, що нас підслухають…

Зайшов Лексіан із чоловіком у білій мантії.

— Адепти, на сьогодні ваша робота завершена, — сказав Лексіан.

Ми вийшли у двір Академії. Лексіан з тим чоловіком залишилися.

Щойно ми минули ворота, я не витримала:

— Сейра, Рідна, Карін, Ард, Даріан! Що це було?

— Про що ти? — здивувався Ард.

— Як про що? Я про тести, копальню з рунами, камінь…

Чим більше я говорила, тим більш скептичними ставали їхні обличчя.

— Ти що несеш? Яка копальня, який камінь? Нам поставили кілька запитань і відвели в архів, — сказала Рідна.

Усі закивали. Я — в шоці. Я ж бачила, що з ними щось не те. Та щоб зовсім нічого не пам’ятати…

Мабуть, те зілля. Воно стерло їм пам’ять. Але чому я пам’ятаю?