Розділ 3.

Розділ 3

Кері.

Я йшла за Лексіаном, і намагалась запам'ятати дорогу.

А в голові крутилась думка: '’вчора він навіть не привітався зі мною''. Невже не впізнав? Хоча це навряд! Тоді чому? Мабуть, не хоче, бо він куратор, а я адептка.

Та все одно образливо, краще б з нами поїхав куратор Томсона, так я б не відволікалась на зайві думки.

Навколо було все таке нереальне, фантастичне, навіть люди на вулиці були інші, по іншому одягнені з прикритими головами, мабуть, через палюче сонце.

А Академія — величезна, в разів п'ять більша за нашу, і адептів дуже багато, усі одягнені однаково у світло коричневі мантії, наша шістка відрізнялась, ми у чорних мантіях, в яких було ще жаркіше.

Ми пройшли головні сталеві ворота і я побачила вхід в Академію та Лексіан звернув у іншу сторону, що усіх здивувало, і відчинив непомітні двері, я зайшла остання і спускалась за іншими сходами в низ.

І мені це не подобалось, я хотіла в Академію, а не в підвал, а запах...чогось незрозумілого для мене і дуже нав'язливого.

Ми зайшли у невелике приміщення, витесане зі скали, як і все кругом.

— Присідайте, зараз ви пройдете тести на профпридатність і тоді Вас направлять на роботу!(Лексіан)

Вийшов чоловік у білій мантії.

— Куратор, ваша присутність не потрібна, тести займуть деякий час.

— Я підійду пізніше!

Лексіан вийшов, а чоловік, який навіть не представився, подивився на Рідну і запросив у кабінет.

Рідна так і не вийшла, як і інші, я залишилась одна.

— Міс Амільтон, заходьте!

Я зайшла, а в кабінеті не було нікого з адептів, та було ще двоє дверей.

— Випийте це і приступимо!

— Навіщо?

— Це частина тесту, не хвилюйтесь!

Я випила білу рідину і нічого не відчула, ніяких змін. Зайшло ще два чоловіка, дуже габаритних...

Навіщо?

— У вас були травми?

— Ні!

— Епідемічні хвороби?

— Ні!

— Проблеми зі здоров'ям?

— Ні!

— Дуже добре!

— Зніміть мантію!

— Навіщо?

— Не ставте зайвих запитань, просто виконуйте і все закінчиться швидко!

Я розхвилювалась, і це все мені не подобалось... Я зняла мантію і залишилась у простій білій блузці.

— Простягніть руку!

Простягла, бо він же не може мені зробити нічого поганого! Так?

І він уколов мені палець, я хотіла забрати руку, бо боляче, та не помітно для мене один з двох чоловіків став заді й не дав цього зробити, він зловив мою руку і потиснув палець. А чоловік у білій мантії підклав пробірку, і кров полилась туди.

— Для тесту!

Я оніміла від такої грубої, безтактної поведінки.

А по холодних очах чоловіків зрозуміла, що я не вийду звідси, поки вони не завершать свої «тести».

Паніка, суцільна паніка і страх...

— Зніміть блузку?

— Що?

— Як для адептки, що щойно випила зілля, вона задає забагато питань! Це може стати проблемою!

О ні, тільки не це! Що вони надумали?

Я подумки благала себе заспокоїтись і не питати більше нічого, моя інтуїція підказувала мені мовчати й робити, що наказують та гордість вимагала дати здачу...

Я підняла сорочку до грудей, сподіваюсь цього буде достатньо?

Усі троє витріщались на мене, і щось шукали, а потім хтось із них забрав мої руки та відвів назад, розщепив блузку, поклав руку на живіт, а я дивом не розревілась у голос.

Він пересунув руку до лівої груді...

— Нічого... вона годиться!

Потім хтось із них застебнув мені блузку, і за руку вивів через інші двері, де уже стояло п'ятеро адептів.

Я подивилася на них, а вони такі спокійні, ніби тільки я пережила цей жах! Невже тільки я?

Щось не подобається мені це все.

Все у тій же гробовій тиші ми йшли довгим, низьким коридором, пройшли кілька дверей, потім спускались сходами й вийшли у простору кімнату, та це і не кімната, не розумію що це за приміщення, по краю була двох метрова кам'яна підлога, далі сталеве поруччя і нічого...порожнеча.

Я навмисно підійшла ближче, щоб глянути вниз, там глибочезне провалля, без кінця, темне, тільки час від часу яскраві спалахи.

Навіть не буду уявляти, для чого їм це...

До нас вийшов чоловік у коричневій мантії, щось говорив до нашого провідника, та я і слова не розуміла.

Що це за мова?

У п'яти королівствах була єдина мова, тільки відрізнялися діалекти та вимова, це адептам так в Академії розповідали, на Мовознавстві.

Поки я роздумувала над мовою, ми почали спускатися вниз, сходи кам'яні, широкі, через десять хвилин я побачила людей, що спеціальним обладнанням кололи каміння, вони на нас не дивились, робота тяжка, дуже...

Чим нижче ми спускались, тим відчутніший ставав запах, що я відчула тільки зайшовши в цей жах.

Я побачила на стінах руни, де-не-де, вони були випалені на каміннях і сяяли.

І були явно роботою не людей і навіть не магів і мені пригадалась одна легенда...

— Сюди!

Нас шестеро, як овець, завели у кам'яну нішу.

— Підніміть ось той камінь! Будете по черзі його нести на верх!

Першим підійшов Карін і взяв камінь у руки. Ми по черзі несли його, він був важким і дійшовши до верху, усі втомились.

Потім ми поставили його де вказали, і нас вивели.

Коли нас привели в Академію, я була дуже рада, усюди ходили адепти вчителі, а ми йшли як шістка зомбі...

Нас привели у великий, пильний архів і всім надали роботу, перебирати документи, роботи адептів, сортувати по датах і факультетах, оцінках.

Так пройшло кілька годин... Розмовляти у стінах Академії я не хотіла, боялась, що дізнаються...

Зайшов Лексіан з чоловіком у білій мантії...

— Адепти, на сьогодні ваша робота завершена!(Лексіан)

Ми вийшли на двір Академії, Лексіан з тим чоловіком залишився і тільки ми минули ворота Академії, я не витримала.

— Сейра, Рідна, Карін, Ард, Даріан! Що це було?

— Про що ти?(Ард)

— Як про що, я про їхні тести, про копальню з рунами, про камінь...

Чим більше я говорила, тим більш скептичні ставали їхні вирази...

— Ти що несеш! Яка копальня, який камінь. Нам поставили кілька запитань і відвели в архів.(Рідна)

Усі в знак згоди захитали головами. І я була здивована, я ж бачила, що з ними щось не те, та щоб нічого не пам'ятати...

Далі я йшла мовчки й думала про себе...

Нам дали випити якесь зілля, мабуть, через нього, вони нічого не пам’ятають, але чому тоді я пам'ятаю?

Чому?

Талісман, мабуть, він захистив мене від впливу...але стоп, в інших також мають бути талісмани, Арі мені розповідала що зробила талісмани для всіх магічно не обдарованих адептів.

Це було минулого навчального року, тож першокурсники не мають талісманів, з першого курсу я і Сейра, а інші...

— У кого є талісман, що видавали того року в Академії?

— А чого цікавишся?(Ард)

— Це важливо!

— У мене не має, я його віддав молодшій сестрі!(Ард)

— Карін!

— Я загубив.(Карін)

— Я продав, були потрібні гроші.(Даріан)

Усі подивились на Рідну.

— Я його не ношу, він страшний і не пасує до мого наряду!(Рідна)

— У мене немає, я першокурсниця!(Сейра)

— Кері, ти також першокурсниця і не маєш !(Ард)

Я нічого не відповіла, я була розгублена ... Треба поговорити з Лексіаном.

Та де його шукати...і їсти хотілось.

Після обіду в гуртожитку я направилась до бібліотеки, передивилась кілька книг про «Зілля варіння» і здається знайшла що шукала у розділі '’заборонені законом в усіх королівствах'’.

Зілля білого кольору із за соку рідкісної рослини '’сон-трави’’ та з додаванням інших інгредієнтів людина не спить, а просто не пам'ятає що з нею відбувалось, просто виконує що їй наказують.

У такому стані людина може зробити й самогубство, і вбивство іншої людини та багато чого іншого, а потім нічого не пам’ятати. Тривалість стану '’зомбі’’ залежить від концентрації зілля.

Не дивно, що воно заборонене, бо порушує усі права людини та є дуже небезпечним.

Та й дістати усі складові, велика проблематика, більшість інгредієнтів не має у вільній продажі, а деякі узагалі зникли, та виходить, що не зникли...

Так з зіллям розібралась...а от з причинами...

Навіщо нам його дали?

Хоча це зрозуміло, щоб ми нічого не пам'ятали!
Навіщо нас відвели у ту копальню?

Навіщо дали нести камінь і що то був за камінь?

І чому саме нас?

І щось мені підказує, що відсутність талісманів у всіх шести адептів не випадковість...