Розділ 2.

Лексіан

Після весілля Арі з Аргаріусом я багато пив. Переважно з Ксеном — у нього теж були причини втопити себе в келиху.

Після смерті старого короля усе змінилось. Усе перевернулося з ніг на голову. Те, чого нас навчали з дитинства, виявилося іншим. Не брехнею — просто не всією правдою.

У королівстві настали часи змін. І найважче було звикнути до… свободи віросповідання. Багато простолюдинів повернулись до віри своїх предків. У школах почали викладати історію Старих Богів, руни, походження магії, про яке раніше воліли мовчати. В Академіях відкривали нові факультети — і тепер Аргаріусова Академія була не єдиною з рунологією у програмі.

Було також прийнято низку нововведень щодо розширення прав жінок. Свобода — повільна, але вперта. І вона просочувалася в кожну шпарину держави.

Одним словом — усе йшло до кращого. Але не всі вітали зміни.

Королівські шпигуни донесли: король Аланії не пробачив смерті своєї сестри. І був вкрай незадоволений поверненням Старої віри в Марену. Особливо — рун. Адже магія рун не коливала магічного фону. Жоден маг, жоден оберіг не міг її виявити, зчитати або зупинити.

Я розумів його страх. Але стояв на боці свого королівства. Тому я тут. У Аланії. Формально — куратор шістьох адептів, які проходитимуть місячну практику. Насправді — щоб з’ясувати, навіщо король Аланії ініціював цю обмінну програму і що він задумав.

Я глянув на свою шістку. Випадковий набір облич, імен і долей. Але серед них була вона — Кері.

Не чекав побачити її тут.

Вона — мила дівчина. Чимось нагадує Арі. Не зовнішністю — зовсім ні. Арі — золота, як ранок. Кері — темна, як опівніч. Її густе волосся спадало локонами до талії, водоспадом. А очі — уважні, не по-дитячому спокійні. Вона була не схожа на інших.

Так, Аріленна розбила мені серце. І я не знав, як позбутися болю, що роз’їдав мене зсередини. Його не витравити ні вином, ні жінками, ні бійками, ні фізичним болем. Я пробував усе.

Та марно.

Тож я вирішив змиритися. Не боротися. А саме змиритися. Не прокручувати в голові спогади. Просто викреслити їх. І жити.

Коли Аргаріус із радниками вирішували, кого відправити в Аланію, я сам запропонував свою кандидатуру. Це було саме те, що мені потрібно — бути якомога далі.

Та поява Кері… Не розумію, чому вона погодилася на цю практику. Хоча, можливо, вона шукає себе. Як і я.

***

— Адепти, — звернувся я, зібравшись перед гуртожитком Академії Стихій, — перед вами — унікальна установа. Єдина Академія, де навчаються не лише громадяни Аланії, а й обдаровані з усіх п’яти королівств.

Я зробив паузу, даючи їм час озирнутися. Очі — здивовані, трішки налякані. Це добре. Страх змушує слухати.

— Ходіть за мною. Покажу ваші кімнати. Сьогодні відпочиваєте. А завтра — о сьомій ранку вирушаємо в Академію. Я ознайомлю вас із вашими обов’язками.

— Є питання?

— А нас годуватимуть? — пролунало з боку Рідни.

— Звісно. О восьмій — вечеря в їдальні на нижньому поверсі.

— Тобто — на цьому? — перепитала вона.

— Ні. На поверх нижче.

— У підвалі? — скривилась Рідна.

— Можна і так сказати. Зустрінемось за вечерею.

***

Ранок. Я вийшов зі свого будинку й рушив до гуртожитку, щоб забрати своїх шістьох курчат. Так, я почувався квочкою. Не найприємніше усвідомлення. Я ніколи не піклувався про сторонніх, тим паче — про молодь. І навіть не замислювався, що відчувають куратори, коли їм доручають групу. Ти несеш відповідальність. За життя. За безпеку. Бо ти — старший, сильніший.

Але я сам не так давно закінчив Академію.

Забравши курчат, ми вирушили пішки до Академії. Я навмисно не замовив екіпаж — вирішив поєднати корисне з приємним: прогулянка й огляд міста для тих, хто крім Марени нічого не бачив.

Сонце вже пекло нещадно. І це лише сьома ранку.

— Адепти, запам’ятайте дорогу. Назад ви повертатиметесь самостійно, — мовив я, не обертаючись.

— Через сто метрів буде площа. За нею — невеличкий базар. Далі — ще одна площа. І вже тоді — Академія.

Я чув, як вони сапають, хекають, але не скаржаться. Добре. Витривалість — перше, що їм тут знадобиться.