Кенгуру Буцик знову вчиться допомагати

       Мама з Буциком збирали корзину для поїздки до дідуся й бабусі. Вони давно не були у них й дуже сумували.

— Буцику, допоможи мені, будь ласка, покласти яблуневий пиріг до корзини, — лагідно попросила мама.

— Потім, мамо, — відмахнувся Буцик. — Я зараз граюся і не можу відволікатися.

Через деякий час, догравши, він вибіг на двір.

Майже одразу побачив Дружка, який намагався дістати повітряну кульку з гілки.

— Буцику, допоможеш? — гукнув Дружок.

— Ні, — відповів Буцик і побіг далі.

По дорозі він зустрів Міу, яка тягнула до хати важкий мішок із цукром.

— Буцику, привіт! Допоможеш? — звернулася вона.

— Вибач, та у мене немає часу! — пробурмотів Буцик і пробіг повз.

Тоді він завітав до качечки Кря і запропонував погратися, але Кря відмовилася — вона бачила, як Буцик не допоміг Дружку.

Буцик повернувся додому й сів самотній та трохи сумний.

— Що трапилося? — запитала мама.

— Кря не захотіла гратися… — зітхнув Буцик. — Мені сумно…

— А Дружок і Міу? — обережно спитала мама.

Буцик пригадав, що не допоміг їм, і тихо сказав:

— Я їм не допоміг… Мені шкода.

Мама взяла його за руку:

— Коли ми допомагаємо іншим, даруємо їм тепло. А тепло завжди повертається.

Буцик опустив вушка й тихенько заплакав.

— Пробач, мамо, я й тобі сьогодні не допоміг!

— Все добре, любчику. Лише більше так не роби.

— Добре, мамо… Що ще покласти до корзини?

— Уже нічого, — посміхнулася вона. — Ти можеш зірвати квіти для бабусі й перепросити у друзів.

— Я потім перепрошу, мамо. Через мене ми вже запізнюємося до бабуся з дідусем. Ти якось говорила, що погано змушувати чекати інших.

— Мій Буцик знову поруч!

— А моя мама завжди поруч! — відповів Буцик, вирушаючи до квітучого саду.

       Відтоді він зрозумів: допомагати — це справжнє багатство, яке робить світ теплішим.