Розділ одинадцятий: Війна (Волдебія напала на Бекста)

Бібліотека Келена гуділа від роботи: чоловіки поверталися з полювання, несучи дичину, жінки готували їжу, а діти допомагали прибирати зали. Але Келен знав, що бібліотека — лише тимчасовий притулок. Його мрія про королівство вимагала міста, і фортеця на кордоні Волдебії, про яку він думав, була ідеальною ціллю. Проте для її захоплення потрібні були ресурси: зброя, броня, припаси. Він вирішив вирушити до Ларвії, торгового міста, де можна було купити все необхідне. Його череп із блакитними очницями світився рішучістю, коли він наклав заклинання “Visus Fallacia,” створюючи ілюзорне людське обличчя — бліде, із різкими рисами. Мантія гойдалася, посох гудів магією, і він вийшов, залишивши Сорена й Зарґота з підданими.

Ларвія зустрічала гамором: торговці вигукували ціни, коні цокали по бруківці, а таверни гуділи п’яними голосами. Келен ішов до ковалів і зброярів, його ілюзорне обличчя не привертало уваги, але мантія й посох змушували людей триматися осторонь. Він домовився про покупку мечів, списів, легких обладунків і мішків із зерном, заплативши золотом із скарбів Зарґота. Але коли він ішов повз центральну площу, його увагу привернув натовп. Королівські лицарі Волдебії, у блискучих обладунках із гербом срібного орла, стояли на помості, і їхній капітан — кремезний чоловік із шрамом через брову — виголошував промову.

— Народе Волдебії! — гримів капітан, його голос різав повітря. — Гноми й дворфи Бекста кинули виклик нашому королю! Їхні катапульти руйнують наші кордони, їхня зухвалість ображає богів! Ми йдемо на священну війну, щоб очистити землі від цієї погані!

Натовп загудів, одні кричали від захвату, інші шепотіли зі страхом. Келен зупинився, його ілюзорне обличчя склалося в презирливу гримасу. “Священна війна? Маячня,” — подумав він, згадуючи розповіді Сорена про жорстокість людей. Але промова капітана була шансом. Келен підійшов ближче, непомітно промовляючи “Umbra Duplicata.” Його магія торкнулася шкіряного сувою, що висів на поясі капітана, і копія плану війни з’явилася в кишені Келена. Він злився з натовпом, слухаючи далі.

Капітан указав на захід, його голос став гучнішим:
— Фортеця Кров’яних Скель стоїть порожня! Жителі втекли, налякані гномовими катапультами. Ми повернемо її, але спочатку знищимо Бекста!

Келен відчув, як його кістки гудять від хвилювання. Фортеця Кров’яних Скель — саме те місто, яке він обрав за ціль, — була без гарнізону й жителів. Це був заклик до дій, подарунок долі. Він швидко закінчив справи в Ларвії, забрав припаси й повернувся до бібліотеки, використовуючи “Крок Вітру” для швидкості. У головній залі його чекали Сорен, чиї зелені очниці світилися готовністю, і Зарґот, що повернувся з полювання з тушами оленів.

Келен розклав скопійований план війни на кам’яному столі, його голос гудів від рішучості:
— Волдебія напала на Бекста, гномів і дворфів. Фортеця Кров’яних Скель, наша ціль, порожня — жителі втекли, гарнізону немає. Це наш шанс. Ми захопимо її.

Сорен клацнув кістками, його Меч Тіней блиснув.
— Мій королю, як діятимемо? Наші піддані ще слабкі, не готові до бою.

Зарґот видав низький рик, його очі спалахнули.
— Я можу спалити ворогів, якщо вони з’являться. Але Сорен правий — вам потрібна армія.

Келен кивнув, його розум повернувся до книги “Мистецтво Підтримки,” де він вивчив заклинання “Ossium Surgere.” Він міг викликати скелетів, але не як рабів, а як добровольців, як із Сореном. Він підійшов до полиці, узяв том і відкрив сторінку про масове підняття.
— Я викличу армію, — сказав він. — Але вони будуть вільними, знатимуть мою мету.

До ночі план був готовий. Келен із Сореном накреслили руни в порожній залі бібліотеки, створивши великий круг із символами “Життя,” “Волі” й “Пам’яті.” Келен підняв посох, його очниці палали блакитним, і промовив: “Ossium Surgere, animae liberae!” Земля задрижала, і з-під кам’яної підлоги піднялися 200 скелетів, їхні очниці світилися зеленим, синім, навіть червоним сяйвом. Кожен із них повернув голову до Келена, і він відчув їхню свідомість — не сліпу покору, а добровільну відданість. Він заговорив, його голос гримів:
— Я Келен, ваш король. Моя мета — королівство, де раса не матиме значення. Ми захопимо фортецю Кров’яних Скель, щоб дати дім усім, хто страждає. Ви зі мною?

Скелети клацнули кістками, їхні голоси злилися в хрипкий хор:
— Ми з тобою, королю!

Келен відчув, як його душа, якщо вона в нього була, палає від сили. Він повернувся до Зарґота.
— Ми з тобою летимо до фортеці. Я прикличу скелетів уже там, щоб зберегти магію. Сорене, залишайся з підданими, готуй їх до переселення.

Зарґот розправив крила, його зменшена форма все ще випромінювала велич.
— Сідай, королю. Фортеця буде нашою.

Келен видерся на спину дракона, тримаючи посох і книгу некромантії. Вони злетіли, пробиваючи хмари, а бібліотека залишилася позаду, повна надії й роботи. Фортеця Кров’яних Скель чекала, і Келен знав: це початок його війни — не проти гномів чи дворфів, а проти світу, що поневолює. Його очниці світилися блакитним, а 200 скелетів у його магії були готові стати фундаментом королівства.

Ніч над фортецею Кров'яних Скель була холодною, зоряне небо відбивалося в темних водах річки, що текла біля кам'яних мурів. Келен, тримаючись за лускатий хребет Зарґота, відчував, як вітер б'є в його мантії, коли дракон розсікав хмари. Політ був швидким, магія “Кроку Вітру” посилила швидкість Зарґота, і фортеця з’явилася перед ними — величезна, із високими вежами й товстими мурами, що виблискували в місячному світлі. Але щось було не так. Келен напружив очниці, його блакитне сяйво пробивало темряву. Жодних гномових катапульт, про які говорив капітан у Ларвії, не було видно. Вулиці, видимі з висоти, були порожніми, жодного вогника в будинках, жодного руху. Також малого гарнізону, який міг залишитися, не було.

Зарґот видав низький рік, його очі блиснули.
— Місто мертве, Келене. Люди втекли, як щури. Це пастка чи удача?