Великі потреби животика

Дивовижно, наскільки швидко летить час, коли ти щасливий. От поїв я від душі у Мармеладки — і відразу буркотіти перехотілося, і посилки стали швидше розвозитись. Я навіть не помітив, як вручив останні пакунки подружкам цієї шкодниці. Просто залишив на підвіконні, обачливо не намагаючись пролізти в їх маленькі кватирки, й полетів далі.

Повертатися до Санти було напрочуд легко. Я вже знав, де вона жила, і знав кудою краще слідувати. Тому поквапився швидше добратися і забігти в її кімнату, в надії, що вже все готове до відправлення додому.

В кімнаті було тихо. Санта саме складала останні шматочки магічної кулі, коли побачила мене й кинулася на радощах обіймати.  

— Кесику, ти — чудо, а не кексик! — посміхалася вона, намагаючись зробити мене жертвою святкового настрою. — Я так сміялася, коли дідусь отримав склеєну щелепу! Навіть не знала, як йому вручити її так, щоб мене не насварили. А тепер мені не дістанеться! Помста вдалася на славу!

— Ти бачила? — здивовано протягнув, намагаючись відліпити від себе цю блоху. — Як це?

— Відразу видно, що ти не звідси, — зарозумілося дівчисько, хитаючи головою. — У мене дзеркальце прив'язане до подарунків. Це ж "Е-ле-мен-тар-но".

— "Е-ле-мен-тар-но"! Ти мені кулю полагодила? — буркнув, ображено надуваючи щоки. —  Мене там кохання всього мого життя чекає, а ти мене тут безсовісно змушуєш страждати.

— Готова... Готовісінька... — фиркнула блоха і копіюючи мене теж надула щоки. Але куди там її людським щокам було до моїх! Тому ніяка совість навіть вухом не повела. — Подарунок теж готовий.

— Який ще подарунок...? — підозріло запитав, оглядаючись по сторонах. — Це ще що за погроза?

— Чому відразу "погроза"? В мене дуже гарні подарунки!

— Ага, — фиркнув, — ти забула, хто їх розвозив? Я що, не бачив їх? Е ні! В невинність маленьких шкодливих відьом я ніколи вже не повірю!

— Дарма ти так, — образилася малеча і поставила цілу кулю на стіл. — Я від всієї душі! А ти...

— А я не вірю в душу! — відрізав, складаючи лапки та підіймаючи вуса вгору. — Спробуй доведи, що вона існує та ще й потребує чогось. Інша справа — живо-о-отик. Тут відразу видно, що він є, — погладив лапками м'якеньку шерсть, в очікуванні побачення з моєю курочкою. — І відразу зрозуміло, які в нього потреби.

— Великі, — констатувала дівчинка. — Тримай свій подарунок і йди вже до своєї коханої. Розіб'єш знову кулю й опинишся вдома. Вона потім сама збереться, я постаралася.  На випадок, якщо ти надумаєш знову завітати до мене.

— Може й завітаю, — замахав хвостом, з ностальгією згадуючи проведений час і роздивляючись в лапках скляну іграшку.

Не те щоб я збирався сумувати за цим місцем, але були тут речі, які мені подобалися. Чого варте лише те, що мене розуміли! І не треба було ніякими багатозначними поглядами добиватися уваги — можна було чудово слати словами. А в мене то, словниковий запас величезний!

— Як хоч звати твою кохану...? — сумно протягнула Санта, шарпаючи носком по підлозі. — Гарна напевно...?

— Ще і як, — мрійливо згадував мою смакоту в дрібних деталях. — Золотава, з пишними формами, з пружними стегнами...запечена в духовці аж до хрумкої скоринки, яка прямо тане в роті!  М-м-м... Моя курочка...

— Курочка...?

— Ага, — хилитнув носом. — Ку-у-урочка...

— Запечена?

— Ага, — знову підтвердив, — запе-е-ечена.

— Ти проміняв мене на якусь курочку?! — обурилася Санта, шукаючи щось кругом себе. Потім схопила капець, в якому стояла і замахнулася. Але перш ніж вона встигла кинути, я розбив кулю й схопив свій законний подарунок.

Блакитне світло промайнуло по кімнаті і якась невидима сила знову потягнула мене невідомо куди. А не збрехала Санта! Таки запрацювала! Головне не втратити дорогою хвоста чи ще якогось життєво важливого органу.