Подарунок старому тюленю

Через хвилин десять знущань з моєї неперевершеної дупці, міс Сноу поставила мене на стільчик, відкрила свій подарунок і моментально посвітліла на лиці. В її долоні виднівся величезний кулінарний записник, але вона раділа йому ніби я своїй курочці. Цікаво, як вона там без мене поживає? Сильно вистигнула? Певно їй там самотньо одній на поличці...та безсовісна скоріше за все спить й навіть не дивиться на неї. 

Сумно видихнувши, я повернувся думками назад в будинок з печива і став заїдати розлуку залишками сметанного крему в каструльці. Мордочка якраз чудово пролазила до неї та все, чого я не міг дістати язиком — залишалося на шерсті, щоб потім було легше вилизати з лапки, як вмиватимуся. Проте животику це сильно не допомогло — їсти все одно хотілося. 

— І що в ньому такого особливого, що ви так радієте? — не витерпів чужого щастя та запитав у бабці, поки заїдав горе. — Блокнот як блокнот. 

— Він же магічний! Натискаєш на запис, готуєш і він сам чітко записує все. Ніяких тобі "солі на око" чи "трішки цукру", — раділа старенька, притискаючи до себе подарунок. — Я ж маю Санті свою кондитерську передати. Нещодавно вчила готувати її, а вона мені й каже — "Ба! Як готувати на око, коли очі у всіх різні? Треба ж по-ре-це-пту". 

— А що, я з нею згоден. Сіль "на око" сипати, навіть звучить погано. Перець "на око" теж таке собі задоволення. 

— Воно то так, але ж я сліпа, як курка! — вдарила по болючому старенька, змушуючи мене мало не розплакатися. — Зате тепер Санта зможе сама готувати все. 

— Якщо вона готує так само як магічить, то краще не треба! — буркнув разом зі своїм шлунком в один голос. 

— Так вона ще мала. Хто в дев'ять років пише гарно вірші? Ще навчиться, — відмахнулася міс Сноу. А я тактовно промовчав. Невже в цій реальності таки магічать поезією? — Ти до кого далі летиш?

— До цієї плями, схожої на морду пітбуля. 

— До цього старого тюленя Колда? — насупилася вона й сплеснула долонями. 

— Чого це "тюленя"? — не зрозумів. Тут що, тюлені ще й святкують Новий рік?

— Бо лінивий і нічого не хоче робити. Різку йому, а не подарунок, від Санти! Он, пів року не може їй полагодити гойдалку у дворі! — злилася бабця, шкутильгаючи по колу. — Що вона йому хоч подарувати хоче?

Я розвів лапками, а жіночка діловито вихопила портативний мішок з лап, витягнула подарунок і нахабно стала розпаковувати...вставну щелепу. В зірочки. З блискітками рожевими. І ялинками. Певно не один я не очікував подібного, тому ми одночасно з пані Сноу засміялися, хапаючись за животи. 

— Ні, ви як хочете, але кожен заслуговує на подарунок! — вигукнув я та став складати чудо протезної індустрії назад в коробку. 

— Зачекай! Я теж хочу зробити подарунок вусатому! — поквапилася бабця вставити свої п’ять копійок та вибігла з кімнати. Потім прибігла й чимось змастила зуби на щелепі, спакувала шматочок тортика і перев'язала дві коробки спільною стрічкою. — От тепер моя душа спокійна! 

— І ця жінка ще казала щось за совість! — розсміявся, коли пані Сноу погладила мене ніжно за вушком та дала в дорогу маленький шматочок тортика.

Я зручніше вмостив свій хвіст на мітлу та обережно полетів до того безсовісного діда. Цікаво буде побачити його вираз обличчя, коли він зрозуміє, що щелепа склеєна, а тортик дали з хрумкими коржами? Мені подобається ця реальність! Така ж весела й шкідлива, як я! Шкода тільки, що годують так само мало… от що за люди — нелюди?