80: Кав’ярня без криміналу

Нову кав’ярню я відкрила без фанфар. Без мафінів із “пророцтвом”, без дивних інвесторів, і — головне — без трупів у морозилці.

Назву обрали демократично. Зойка проголосувала за “Кекс-терапія”, Люся — за “Зцілення тістом”. Я ж написала на вивісці просте:

“Кав’ярня №2. Без криміналу. Чесно.”

Славік встановив на вході камеру “на випадок чергового вбивства, але сподіваємось — ні”, і зайняв позицію “офіційного поліцейського-бариста”.

Глущенко приходив щоранку. Не по справі — по капучино.

Сметанко обрав новий улюблений спальний простір — серед коробок з маршмелоу.

Руслан влаштував на стінах фотовиставку: “Обличчя після розслідування”. Найпопулярніше фото — тітка Люся з полином і капкейком “Крик душі”.

— І що тепер? — запитала Зойка, сьорбаючи лате з кардамоном.

— Тепер ми працюємо, випікаємо і… живемо. Без отруєних кексів, без брехні, без...

Дзвінок у дверях.

Він зайшов повільно, з посмішкою, що обіцяла неприємності, і коробкою в руках.

— Добрий день, — мовив незнайомець. — У вас тут така приємна атмосфера.
Я приніс шарлотку. Домашню. Але з... нюансом.

— У нас свої десерти, — сказала я, вже відчуваючи, як запах інтриг печеться десь у духовці майбутнього.

— Це не просто шарлотка. Це… історія. І вона потребує свідків.

Я поглянула на коробку. На ньому була етикетка:

“Шарлотка з інтригами. Печена в Парижі. Але з криміналом по-домашньому.”

Сметанко шипів. Люся перехрестила віник.
А я сказала:

— Добре. Розповідайте. Але з початку. І з кавою.