75: Зізнання в тісті

— Усе, що мені хотілось, — це продавати кекси, — сказала я, дивлячись у духовку, як у глибину душі.
Там повільно піднімалось тісто. А з ним — і мої думки про останні тижні.

— Але ж вийшло набагато цікавіше, — відповіла тітка Люся, розкладаючи на столі фігурки з тіста: кіт, лупа, мішень, серце, трохи схоже на печінку.

— Ти знала, що цей бізнес буде настільки… фатальним?

— Я знала, що де є цукор — там завжди буде драма. Але щоб така...

Славік зайшов із листівкою.

— Вам щось надійшло. Без підпису. Але пахне ваніллю.

Я відкрила. Вона була написана фломастером, дитячим почерком.

“Ви хороша. Навіть якщо кекси іноді з пісочного тіста. Дякую за правду.”

— Така дрібниця, — сказала я. — А зворушує більше, ніж аналіз ДНК.

Руслан заходив із фотокамерою.

— Можна зробити останній кадр? Ви з Сметанком, на фоні кав’ярні. Типу “пережили все — і залишились солодкі”.

— А де сам Сметанко?

— Там, де завжди. В коробці з борошном.

Кіт, мов по сигналу, виглянув із пакету і позіхнув, демонструючи зуби справедливості.

— Тепер офіційно, — сказала я, — ми завершили справу. Винного знайшли. Правду повернули. А бізнес… ну, він, як і випічка — не завжди ідеальний, але завжди свій.

Глущенко підійшов, взяв тісто, поклав у форму.

— А тепер, Марина, у тебе є ще одне зобов’язання.

— Яке?

— Спекти нам переможний кекс. З начинкою з тріумфу. І кремом без брехні.

Я кивнула.

— І з секретним інгредієнтом?

— А він який?

— Сарказм.