73: Кухонна конфронтація

Вони завжди повертаються туди, де все почалось. І злочинці, і пекарі, і драматичні тітки.

— Кухня — як сцена. І кожен має тут свою роль, — сказала тітка Люся, переступаючи поріг кав’ярні, в якій усе почалось. — А ми влаштуємо фінальний акт.

Бухгалтер — а тепер уже офіційно вбивця під прикриттям — мовчав. Сидів на стільці, зв’язаний, з виразом ображеного крему.
Перед ним — наш імпровізований “стіл істини”: тісто, відео, котячий нашийник і вівсяне печиво для підкріплення.

— То що, Мироне… чи як там тебе звати? — почала я. — Гра закінчилась. Скажи, навіщо ти це зробив?

— Він знищив мою репутацію, — прошепотів він. — Назвав мої розрахунки “сухими”, а мою інвестицію “додатком до капкейку”.

— І ти вирішив убити людину?

— Я вирішив показати, що сухе може бути смертельним.

— А кекси? — уточнила Зойка.

— Символ. Вони стали його фетишем, його символом успіху. Я хотів, щоб він впав серед своїх солодощів.

— І ти розіграв усе це, — сказала я. — Двоє “Павлів”, флешка, зникнення Тоні, навіть кота ледь не викрав. Але… чому не втік?

— Бо я хотів почути, як Марина скаже “ти програв”. І це… нарешті сталось.

Я подивилась на нього. І сказала:

— Ти програв.

Глущенко встав, підійшов, поклав руку на плече Люсі:

— Все. Далі — моє.
Він поглянув на мене і всміхнувся:
— А ти… просто хотіла продавати кекси?

Я кивнула.

— І трохи справедливості. І багато сметани.

Сметанко стрибнув на стіл і муркнув — найсолодше “фінальне слово”.