71: Мовчання Зойки

— Я знала, — сказала Зойка. Голос у неї був такий, наче вона проковтнула кекс без чаю — і без совісті. — Ще тоді, коли ми знайшли тіло.

Ми завмерли. Сметанко зупинив вилизування лапи. Тітка Люся притиснула до серця свій амулет у формі пряника.

— Ти що… знала, хто вбивця? — прошепотала я.

— Не зовсім. Але я впізнала… руку.

— У сенсі?

— Коли ми знайшли Павла, він тримав щось у пальцях. Крихти від кексу. І я подумала, це просто частина сцени. А потім згадала — одного разу бачила схожі рухи. Як хтось формував кекси… не як усі.

— Ти говориш про Бориса?

— Ні. Гірше. Я мовчала, бо не могла повірити. Це був…

Вона зітхнула. Потім взяла з полиці форму для мафінів і кинула її на стіл. Залізна.

— Це була людина, яка стояла за кулісами. Яка не пекла, але знала рецепти. Не сміялася, але слухала. Не говорила, але бачила все.

— Зойко, хто? — спитала тітка Люся. — Ти бачила — скажи.

— Це… був наш бухгалтер.

У кав’ярні був бухгалтер? — це питання, яке нас цікавило ще з відкриття.

— Так. Він завжди сидів у підсобці, писав щось, і говорив: “Я лише рахую.”

— Але ти мовчала?

— Бо думала, що все одно ніхто не повірить. Бо він був нікчемним. Здавалося, що він не здатен ані на рецепт, ані на злочин.

— А виявилось… він здатен на більше.

— І тепер… він знову десь тут. Бо один з гостей на вечірці — він. Просто в новому вигляді.

— Переодягнутий?

— Маскований. І якщо я права — він не просто все це організував. Він чекає… фіналу.