70: Лице вбивці

Екран світився, як духовка на останньому етапі випікання: вже все ясно, але страшно відкривати.

— Збільши. Ще. Отут. — Руслан натискав клавіші так, наче грав на роялі правосуддя.

Обличчя з камери було знайоме. Але щось у ньому не складалося. Як пазл, у якому є всі шматочки, але один — з іншого набору.

— Це Борис, але… — почала я.

— Але ні, — завершила тітка Люся. — Його очі інші. Вираз обличчя — холодний. Це не той Борис, що показував, як правильно пити лате з амарето.

— Це той Борис, який був до того, як став “публічною персоною”.

— Або… це його брат-близнюк, — припустила Зойка.

— У нього нема брата, — похитала головою я. — Але є темна історія, про яку він ніколи не говорив.

Руслан відкрив старі архіви соцмереж.
— Ось. Десять років тому. Ім’я те саме. Але фото… інше. Не гламур. А… кримінальні хроніки?

— Він був у справі про підпал кав’ярні в Чернівцях, — мовив Руслан. — Пройшов “свідком”, але тоді зник на кілька років.

— А тепер з’явився тут. Впізнав Павла. Можливо, вони були пов’язані. Можливо, ворогами. Можливо… обидва.

— Але саме Борис зник на час вбивства. Саме він з’явився у момент зникнення флешки. Саме він… говорив з Тонею, за день до її втечі.

Я взяла фото. Подивилась ще раз.
— І саме його обличчя — останнє, що бачив Павло. Чи… інший Павло.

— Значить, ми знаємо, хто. Але ще не знаємо чому, — сказала Люся.

— Тоді… час для останнього курсу, — прошепотала я. —
І фінального рецепту викриття.