67: Ніч кексів

Кав’ярня світилася, як святковий торт зі стробоскопами.
“Ніч кексів” розпочалась — і виглядала, як абсолютно невинна вечірка. Але в кожному куті ховалась камера, а за кожною усмішкою — підозра.

— Відчуваю аномалію, — прошепотала тітка Люся, нюхаючи повітря. — Хтось у цьому приміщенні точно бреше.

— Це вечірка, Люсю, тут усі брешуть, — відповіла я, розливаючи каву “Пекельна правда” гостям.

Прийшли всі. Навіть ті, кого не запрошували.
Клавдія Петрівна принесла торт у формі серця — з написом “Прощення — це найкраща глазур”.
Борис з’явився з новою подругою, яка чомусь виглядала, як оновлена Міла.
Хтось у куті був у тій самій куртці, яку бачив Руслан.

— Це він, — прошепотав Руслан. — Я майже впевнений.

Ми запускали план. Славік тихо перемикав камери. Люся тихцем розкладала “кекси-провокатори” — кожен із сюрпризом всередині.
Руслан фотографував — не людей, а реакції. Хто здригається, коли звучить ім’я Павло?
Хто відводить погляд, коли з’являється Сметанко?

— Де кіт? — озирнулась я.

— Щойно був тут, — сказала Зойка. — Сидів на торті й облизував напис.

Ми розділились, перевіряючи приміщення. У комірці — пусто. На кухні — лише підгорілий мафін і запах тривоги.

— Він не міг сам вийти, — сказала я. — Хтось виніс його.
Під час вечірки. Під носом у всіх.

Тітка Люся затиснула в руках недопиту чашку:

— Це було сигналом. Якщо хтось забрав Сметанка — то він знав, що саме кіт щось має. Можливо… навіть доказ.

— Тобто він викрав… нашого найголовнішого свідка?

Я подивилась на святковий торт, що вже був наполовину з’їдений.

— Гра почалась. Але тепер ми знаємо:
вбивця — серед гостей. І, можливо, вже дивиться на нас.