65: Анонім Руслана

Руслан не з тих, хто легко блідне. Але цього разу він виглядав так, наче побачив у каві пінку з написом “Ти — наступний”.

— Мені прийшло повідомлення, — сказав він. — Без номера. Без підпису. Лише посилання.

— Не відкривай! — вигукнула тітка Люся. — Це може бути хакерська атака! Або порча через вайфай!

— Це… Google Drive, — відповів він. — Невідомий акаунт. Назва папки — “Для нього, що бачить усе”.

— Це про тебе, Руслане, — сказала я. — Ти ж — фотограф. Спостерігач. Очі цього всього.

Він клікнув. Усередині — одне відео.
Назва: “Вибери правильний кадр.”

— Це камера з вулиці, — констатував Руслан. — Наша кав’ярня. Дата — за два дні до відкриття.

На відео — Павло. Він щось виносить уночі. Сумка. Кілька коробок.
Через десять хвилин — ще один Павло. І ще одна сумка. Інша хода.

— Це… дубль? — прошепотала я.

— Ні. Це двоє. І вони не просто діяли синхронно. Вони щось ховали.

Камера пересувається. Видно людину, яка стоїть у тіні.
Телефонує. Щось каже. І… кладе пакет у смітник.

Руслан поставив відео на паузу.

— Це… рука в рукавичці. Але я знаю цю куртку.

— Чия?

Він не відповів одразу.

— Це… мій знімок, — сказав він. — Я колись сфотографував людину в такій самій куртці біля кав’ярні, коли ще нічого не почалось. І…

Він відкрив іншу папку. Поклав поруч.
Силует — той самий. Куртка — та сама.

— Я випадково зняв його місяць тому. І з того часу — він… поруч.

— Тобто, хтось знімав Павла, а ти — зняв їх. І вони це знають?

— Думаю… так. І саме тому це відео — для мене. А отже… я наступний у їх грі.