63: Втеча Тоні

Тоня завжди була трохи театральна. Любила вийти з кімнати “ефектно”, навіть якщо йшла лише на кухню по серветки. Але цього разу — вона вийшла і не повернулась.

— Де Тоня? — спитала я, коли прийшла на ранок і побачила порожню вітрину та “шапочку з інтригою” на гачку.

— Казала, що піде “провітритись”, — відповіла Зойка, — ще вчора ввечері. І все.

Ми обійшли усі сусідні вулиці, зазирнули у всі кав’ярні, де люблять ексцентричних офіціанток із любов’ю до рожевого лайнера. Жодного сліду.

— Її телефон? — запитав Руслан.

— Вимкнений. Або... викинутий, — відповіла я.

— Або їй “допомогли” зникнути, — додала тітка Люся, дивлячись у свою чашку з ромашкою, як у чорне дзеркало.

Ми переглянули останнє відео з камер. На ньому — Тоня, яка виходить через чорний хід. Сумка на плечі. Швидка хода.
А перед тим — фрагмент, де вона розмовляє з кимось у кутку зони для персоналу. Обличчя не видно. Але постава…
Дуже знайома.

— З ким вона говорила? — прошепотала я.

— Може, з Мілою? — припустила Зойка. — Або з тим… другим Павлом?

— Що вона казала тобі останнім часом? — звернулась я до Зойки.

— Що “не всі рецепти — про їжу”. І ще… “вбивство — це теж форма вистави, тільки без репетицій”.

— Вона знала, — впевнено сказала Люся. — Вона або бачила щось, або допомагала.

— А може… боялась, що ми щось дізнаємось.

— І вирішила втекти раніше, ніж її “запросять на сцену”.

Я подивилась на порожній фартух, що висів на гачку.

— Втеча — це теж форма зізнання.

І цього разу — без аплодисментів.