62: Хтось у кав’ярні

Ми стояли посеред кав’ярні, як герої театру, в якому сцена завжди була занадто реальною, а пудра — токсичною.
На екрані ще мигало останнє відео, коли Зойка прошепотіла:

— Якщо все це знято тут, і в кадрі наша форма…
Тоді той, хто це зробив, був поруч із нами увесь цей час.

— Ми зараз про Павла?

— Ні. Про когось іншого. Спільника. Помічника. Гравця в тіні.

Тітка Люся підійшла до дошки з фото. Провела пальцем по рядках, обвела кола.
— Погляньте, хто найменше потрапляв у кадри. Хто завжди “десь збоку”. Хто був присутній, але… непримітний.

— Я? — злякано сказав Славік.

— Ти занадто галасливий, — махнула вона. — Тебе не сховаєш навіть за мішком з борошном. Але…

Вона вказала на фото:

— Міла. Та, що мила підлогу. Та, що “просто прибиральниця”. Вона знала всі кути. Вона була всюди. І…
— Вона зникла в день, коли тіло “знайшли”, — вставив Руслан.

— І саме вона… колись сказала, що “все одно ніхто не бачить, як ти зникаєш, якщо ти — частина меблів”, — згадала Зойка.

Ми відкрили її анкету. Мінімум інформації. Фото чорно-біле. Телефону немає. Адреси — теж.

— Вона існує? — спитала я.

— О, вона існує. Просто… не в тому вигляді, як ми думали, — сказала тітка Люся. — І якщо Павло грав спектакль, то хтось допомагав виводити актора зі сцени.

Глущенко дістав із кишені фото:

— Це з архіву кав’ярні. От тут — Міла. Але якщо подивитись ближче…

— Це не її обличчя, — прошепотала я.

— Це грим.