61: Монтажка правди

— Не знаю, хто це зібрав, — сказав Руслан, вставляючи флешку, — але він або геній монтажу, або патологічно пунктуальний маніяк.

На екрані — відео. Не просто з камери. Монтаж з кількох точок. Із позначками часу, коментарями типу “стеж за рукою” та “повернись і глянь ще раз”.

— Це… хтось розслідував усе ДО нас, — прошепотала Зойка.

Перший кадр: Павло на кухні. Пише щось у блокноті. Камера 2 — те саме, але з іншого кута: видно, як у дверях з’являється силует. Павло кидає олівець, встає, виходить.

Кадр 3: темний коридор. Павло розмовляє з кимось. Не видно обличчя, але чути:
— “Сьогодні все зміниться. Я маю план.”
І відповідь:
— “А якщо щось піде не так?”
— “Тоді вони гратимуть у гру, правила якої написав я.”

— Хто “вони”? — прошепотала я.

Далі — кадр, який заставив нас усіх завмерти.

Кухня. Павло №1 заходить. Через 37 секунд — Павло №2.
Іде за ним.
Потім… камера з підсобки. Третя фігура кладе в кутку коробку. Флешка. Щось ще.

— Повернись, — сказала тітка Люся. — Стоп. Отут. Збільши.

— Це… форма з нашої кав’ярні, — прошепотала Зойка.

— Хтось із персоналу? — припустив Глущенко.

— Ні. Це… не новачок. Це хтось, хто тут з початку. Але кого ми не помічали.

Кадри змінювались — хтось виносить тіло. Або несе коробку. Камера з вулиці: фігура в темному виходить, ховає щось у смітник.
Камера з сусіднього магазину: та сама постава. Ті самі кроки.

— Це людина, яку ми бачили щодня, — сказала я. — Але не бачили по-справжньому.

— Відео зібране навмисне, — додала Зойка. — Щоб показати не вбивство. А гру.

— І щоб ми дізналися, що… все ще не кінець, — сказав Руслан.

На останньому кадрі — напис:

“Той, хто не знає всіх правил, уже програв.”