59: Прорив Люсьєни

Тітка Люся оголосила сеанс “пам’яті з відкритим розумом і завареним чабрецем”.

— Ми переходимо на рівень “духовного інтернету”, — повідомила вона, запалюючи ладан у формі мафіну й обережно посадивши Сметанка на подушку. — Підключення буде через третє око, друге вухо і перше відчуття.

— А хтось пробував просто поговорити з людьми? — спитав Руслан, але всі на нього шикнули. Навіть кіт.

Марина сиділа поруч, тримаючи в руках предмети “емоційного тригеру”: фото Павла, обгортку від кекса “Заборонене яблуко” і ту саму сережку, яку Сметанко приніс із темних нетрів пилу.

— Заплющ очі, — прошепотіла Люся. — Уяви Павла. Не того, що сміється. А того, який щось ховає.

Марина заплющила. Дихнула. І… сказала:

— Він… стоїть. У тіні. Його обличчя — не повністю видно. Але він щось тримає. Флешку? Ні. Папку. Вона… з червоною стрічкою.

— Що в ній?

— Я не бачу. Але… він кладе її під стіл. І каже: “Якщо вони знайдуть — гра закінчена”.

— Хто “вони”?

— Ті, хто грає проти нього. Я не знаю, хто. Але вони поруч. Один з них у кав’ярні.

— Ти впевнена?

— Він повторює: “Не довіряй блиску. І не дивись тільки на очі. Їх двоє. Вони як один. Один — маска, інший — ціль”.

Раптом Марина відкрила очі.

— Що це було? — спитала вона.

— Ти згадала? — прошепотала Зойка.

— Я… не знаю. Це наче я казала, а не я.

— Це був прорив, — сказала Люся, обережно змахуючи попіл з підсвічника у вигляді тістечка.

— Тобто ти не вигада… — почала я.

— Це правда, — перебила тітка. — Але випадкова. Ти відкрила канал. І тепер ми знаємо: Павло залишив щось важливе, і хтось уже поруч із ним.

Руслан витягнув планшет:

— От тільки-но прийшло нове відео. Без підпису. Без адреси. Але… у ньому видно коробку з червоною стрічкою.

А ще — руку, яка кладе її під стіл.