Глущенко сидів у нашій кав’ярні — без значка, без папок, без своєї фірмової “зав’язаної краватки з натяком на кримінал”.
— Кажеш, тебе відсторонили? — спитала я, підсовуючи йому філіжанку еспресо, що більше скидалась на гіркий жаль з пінкою.
— Тимчасово. “Конфлікт інтересів”, — сказав він. — Нібито я "занадто особисто залучений". Ніби я взявся за справу через твої очі, а не через тіло в морозилці.
— Ну… твоє ставлення до мого капучино було підозріло ніжним.
— Їм не сподобалось, що я дозволив вам копирсатись у доках. Що ми відкрили альтернативну “дошку підозри” і ведемо власне розслідування. Але головне — що я не повідомив керівництво про зникнення Павла ще тоді, коли підозрював, що він живий.
— Тобто ти знав?
— Підозрював. І хотів довести. Але не так… бюрократично.
— І що тепер?
— Тепер я просто Глущенко. Без “капітан”. Але з тим самим бажанням дізнатись правду. Можливо, навіть більше.
— Тобі можна взагалі бути тут?
— Тобі можна ставити такі смачні кекси перед відстороненим офіцером?
— Торкаюсь виключно в межах слідства, — підморгнула я.
Сметанко стрибнув йому на коліна. Це було офіційне посвячення в “слідчі без мундирів”.
— Я залишаюсь з вами, — сказав Глущенко. — Формально — ні. Але насправді... ми ближче до істини, ніж будь-хто у відділку.