Кекс на згадку про вбивство

52: Зойка в тіні

Зойка останнім часом мовчала. Це лякало більше, ніж її пекучий імбирний кекс.

— Усе добре? — спитала я, коли вона втретє перепекла бісквіт і жодного разу не послалася на ретроградний Меркурій.

— Просто думаю.

— Про Павла?

— Про нас. І про те, скільки разів він заходив сюди до “відкриття”. Ми тоді ще ремонтували. А я… я не всім розповіла.

— Що саме?

Вона зітхнула і витягла зі шухляди маленький зошит. Обкладинка — блискуча, з написом “Крем і карма”.

— Це мої нотатки. Я фіксувала все, що казав Павло. Він говорив дивні речі. Щось на кшталт:

“Коли зникну — шукай там, де впав мій тінь.”

— Тінь?

— Я думала, це поетично. Але тепер… здається, буквально.

— Чому ти не сказала раніше?

— Бо якщо він справді живий — то я... допомагала йому зникнути. Не знаючи цього. І... боюся, що ти подумаєш, що я…

— Співучасниця?

— А раптом я й справді ним маніпулювала? А раптом я не пам’ятаю, що зробила?

Я взяла її за руку.

— Зойко, ти — моя подруга. І поки ми не побачимо тебе на відео з сокирою — я тебе не здам.

— А якщо з венчиком?

— Тільки якщо ти вбрана як леді з нуарного фільму.

Вона посміхнулась, але в очах було щось глибше: страх. І провина. А може, тінь.

Сметанко підійшов і притулився до її ноги.
Навіть кіт зрозумів: щось вона приховує.

Подобається

#1155 в Детектив/Трилер
#453 в Детектив
#1617 в Різне
#601 в Гумор

Відредаговано: 19.07.2025