51: Вечір фрагментів

У кав’ярні пахло ваніллю, страхом і перегрітим ноутбуком. Руслан, Зойка, Глущенко і я сиділи навколо столу, як група підтримки для тих, хто не може зібрати сюжет навіть із готових доказів.

— У нас є три флешки, — підсумував Руслан. — На одній — відео з Павлом і попередженням. На другій — уривок з камери, де видно когось у білому. А на третій…

— Кіт сьогодні знайшов. А значить, щось важливе, — сказала Зойка, погладжуючи Сметанка, який поводився як геніальний детектив у відставці.

— Вставляю. І… — Руслан натиснув клавішу.
Екран спалахнув, і ми побачили фрагменти записів. Дуже короткі, обірвані, але в кожному — обличчя. Голоси. Моменти.

— Це монтаж. З кількох камер. Хтось свідомо збирав ці шматки, — буркнув Глущенко.

— А от це, — я зупинила відео, — знято на телефон. Чуєш цей голос? “Залиш флешку на кухні. І не повертайся.”

— Це Павло? — Зойка нахилилась ближче.

— Ні. Цей голос… я знаю. Але не можу згадати звідки.

На наступному кадрі — розмита фігура в темному одязі кладе щось під стіл у кав’ярні. Пауза. Потім — звук, схожий на постріл. Потім — чорний екран.

Ми переглянулись.

— Це… сцена вбивства? — прошепотала Зойка.

— Або підробка, — додав Руслан. — Але дуже хороша.

Тітка Люся зайшла з тацею і сказала:

— Ви тут розплутуєте? То я теж принесла — оце печиво. Воно говорить більше, ніж деякі ваші флешки.

— Що в ньому?

— Відвага. І м’ята.

Ми сиділи в тиші, дивлячись на екран, де життя Павла розпадалося на кадри — як крихти на тарілці.