49: Кав’ярня під спостереженням

— Чому в нашій кав’ярні так багато очей? — запитала я, коли вдруге за день побачила чоловіка з газетою навпаки, яка злегка підсвічувалась зсередини, як PowerPoint-презентація.

— Бо в нас смачна кава і занадто багато секретів, — відповіла Зойка, поправляючи банку з трюфельним сиропом, яка явно ховала камеру.

— Це вже четвертий “випадковий клієнт” за день, який замовив “подвійне капучино з натяком” і залишив під стільцем флешку.

— Ми що, спецвідділ чи кавовий ЦРУ?

Тітка Люся підняла голову з-під столу, куди заглядала “за енергетикою”.
— У вас усе шепоче. Кавомолка бурчить правду, а посудомийка… на щось натякає.

І справді: ми з’ясували, що хтось встановив додаткові камери у вентиляційній решітці. І ще одну — в вазоні з розмарином. (Сметанко її виявив, поки полював на крихти.)

— Хто нас пише? — обурилась я.

— Хтось, кому треба не втратити хід. Можливо… сам Павло, якщо він живий. Або той, хто хоче знати, хто перший додумається.

Руслан притягнув ноутбук:

— Хлопці, дивіться. Я отримав повідомлення з IP-адреси, дуже схожої на стару камеру кав’ярні. У ньому лише одне речення:

“Ви близько. Але не там.”

— І ще смайл, — додала Зойка. — Смайл, який підморгує — це завжди погано.

Ми переглянулись. У кав’ярні стало тихо, як перед великим викриттям… або збільшенням ціни на капучино.

А тоді тітка Люся кинула у повітря щіпку сушеної м’яти й прошепотіла:

— Нас бачать. Але не все чують. А от ми… скоро почуємо голос минулого.