47: Рятувальний десант

Коли я сказала: “Я в підвалі. Замкнена. Тут хтось є”, — у слухавці була тиша. Потім — гуркіт, і Зойка крикнула:

— Збирай загін! Рятуємо тісто!

І вже за п’ятнадцять хвилин на сходах гриміла Операція “Кекс не здається”: Зойка — з кухонним ножем у руці, тітка Люся — з пляшкою ефірної олії (зброя й антисептик в одному), і Сметанко — як провідник між світами.

— Вона всередині! — крикнув Руслан, який притягнув лом, хоч це не зовсім його стиль.

— Тихо, — зупинив усіх Глущенко. — Якщо вона ще жартує, значить жива.

— Але не надовго, якщо її злякав хтось із наших, — пробурмотіла Зойка і пішла вниз як герой драматичного серіалу.

Двері підвалу довго не піддавались. Але врешті — клац. Світло мигнуло. І всі одночасно побачили мене — з пилом, флешкою і виразом “я в порядку, але всередині трохи зіпсована глазур”.

— Ти жива?! — крикнула Люся.

— Поки що. Але мені сказали, що я “не мала це бачити”. І хтось був у тіні.

— Що саме ти бачила?

— Фото. План. І от це, — я показала флешку.

— Тебе точно хтось замкнув?

— Двері самі не зачиняються. А ще — я чула кроки. Чоловічі. І запах… кориці з перцем. Дуже... підозрілий мікс.

— Хтось знову готує страву з брехні, — буркнув Глущенко.

Сметанко стрибнув мені на плече і муркнув, наче кажучи: “Вітаю в клубі тих, хто бачив надто багато”.

І тоді тітка Люся сказала:

— Це була пастка. Але хто її поставив — той боїться, що правда вже підгорає.