43: Тінь минулого

Його назвали «Привидом кавової епохи». Колишній бармен, якого Павло колись звільнив зі словами:
— “Ти не розрізняєш арабіку і детектив”.

І от тепер — він повернувся.

— Я нічого не забув, — сказав Ігор, з’явившись у кав’ярні якраз під час мого нервового поїдання мафіна.
— І я бачив Павла. За тиждень до його... зникнення.

— І що?

— Він був наляканий. Сидів у “Лате & Легенди” і розмовляв сам із собою. Або… з кимось через навушник. Але я побачив блокнот. І запис:

“Якщо повернеться Ігор — я в біді.”

Зойка відклала ложку. Глущенко витягнув свій блокнот. Тітка Люся сіла навпроти, поклавши перед собою пакетик з сушеними емоціями (принаймні, так вона його називала).

— Що було між вами? — спитала я.

— Конфлікт. Павло вкрав мій рецепт “Мокко з натяком”. І ще одну ідею. Він завжди забирав чуже й маскував під своє. Але… я йому пробачив. До останнього.

— До вбивства?

— Я не кажу, що вбив його. Але не скажу, що шкода.

— Ви були в кав’ярні після відкриття?

— Ні. Але я залишив записку. З побажанням “солодкої карми”. І… мабуть, він її отримав.

Ми переглянулись. Ігор — не просто персонаж з минулого. Він — ключ до старої образи, яка не забулася.

— Ще щось?

— Я знаю, хто ще мав мотив. Але скажу тільки, якщо… повернете мій старий шейкер.

— Він у музеї кав’ярні.

— Із мене — факт, з вас — шейкер.

Глущенко тихо буркнув:

— Тінь минулого не просто впала. Вона — з капучино.