42: Ноутбук і сльози

Ноутбук зник. Просто зник. Як дієта після побачення з чизкейком.

— Ти впевнена, що залишила його тут? — запитав Глущенко, втретє заглядаючи під стіл.

— Абсолютно. Він був тут, біля кавоварки. Мій. Сріблястий. У чохлі з написом “Зошит смерті, але з рецептами”.

— Хтось узяв його без дозволу?

— Якщо тільки не Сметанко… але він поки що не настільки технологічний.

Кіт саме сидів на підвіконні з виглядом "я знаю, але не скажу, бо не дали лосося".

— Що там було? — спитала Зойка, злегка панікуючи.

— Усе. Мої нотатки. Скріни листів Павла. Список підозрюваних. Скан меню з написами. І... невеличкий файл “Павло. Таємне”.

— А резервна копія?

— Я ж не бухгалтер. Я — бариста з амбіціями.

Глущенко почав тикати ручкою по столику, ніби викликаючи ноутбук магічним ритмом.

— Це навмисно. Хтось боїться, що ти знаєш більше, ніж треба.

— А я думала, що це просто моє лице “в курсі”.

— Ні, це лице “викрали доказ”.

Зойка раптом витріщилась на камеру спостереження над кавомолкою.

— Може, ми побачимо, хто взяв? Хіба що... хтось вимкнув її.

І вона, звісно, була вимкнена.

— Хтось знав, що шукає. І знав, що час іде. Якщо ноутбук не знайдеться — наступною можу зникнути я.

— Не кажи так, — прошепотала тітка Люся. — Бо наступним, можливо, буде Сметанко. А він ще молодий.

А я сиділа й думала: ноутбук — це мозок справи. І якщо його вирвали — значить, хтось хоче, щоб ми осліпли. Але я вмію слухати запахи. І цей пахне... страхом.