38: Ревнощі Глущенка

Капітан Глущенко ходив по кав’ярні з таким виразом обличчя, наче щойно з’їв кекс з хронометром замість начинки. Він був... незвично мовчазний. А це означало одне: ревнощі.

— Усе добре? — запитала я, коли він вчетверте протер ту саму чашку серветкою, хоча вона вже блищала, як совість до зустрічі з Павлом.

— А що? Я абсолютно спокійний. Я — острів внутрішнього дзену.

— Ага. І цей дзен щойно майже вдавився, коли Борис мені усміхнувся?

— Я просто... аналізую підозрюваних.

— І їхні погляди в мій бік?

— Можливо. Це... деталь.

У цей момент Борис якраз заходить у кав’ярню з букетом — не квітів, ні. Він знав, як вразити.
Маленький букетик із форм для капкейків. Рожеві, сині, з вусиками.

— Привіт, — усміхнувся він. — Я подумав, що тобі треба більше кольору. І ще... я знайшов дещо у справі Празької флешки.

Глущенко пирхнув:

— Звісно. У кожного своя флешка. У когось — з доказами, у когось — з емоціями.

— Що? — здивувалась я.

— Нічого. Просто... буває, що люди... помиляються з професією. Комусь краще працювати адвокатом, а комусь — ревнивим слідчим із чайною ложкою в серці.

— Я правильно зрозуміла, що зараз ти ревнуєш?

— Ні! Я просто... не люблю, коли емоції заважають об'єктивності. І коли адвокат дарує тобі паперові серця!

Я підійшла ближче, торкнулась його руки.

— Ти, здається, забув, хто перший побачив у кексі флешку.

Він трохи пом’якшав.
— Ти просто... мені подобаєшся. І ще... я люблю каву без адвокатської пінки.

Сметанко пройшов повз них, муркнув і сів на стопку з підписом “Глущенко. Докладно”. Очевидно, котячий жест — “вибирай цього”.

Я посміхнулась.
Але подумала: ревнощі — це теж слід. Якщо знати, куди дивитися.