37: Втеча офіціантки

Тоня зникла. Просто — ф’юить. Без “па-па”, без “я втомилась від кави і трупів”, без підпису на останній рахунок.

— Її кімната пуста, — сказала Зойка, тримаючи в руках блокнот, який Тоня, як зазвичай, використовувала як щоденник і як інструмент пасивної агресії. — А замість записів — оце.

Вона простягла мені лист. Написаний у стилі “пробна сцена з серіалу про бідну, але горду баристу”.

"Я не можу більше жити в цій тіні. Павло був не просто кавовим привидом мого минулого. Він був моїм шансом. Я не вбивця. Але і не свята. Якщо мене знайдете — не шукайте. Якщо не знайдете — я на Південному вокзалі. Можливо. А може — в серіалі.”

— Це сценарій чи зізнання? — запитала я.

— Це класична Тоня: емоції, метафори, жодної конкретики, — зітхнула Зойка. — Хоча… згадка про вокзал — цікава.

— Вона могла втікати, бо щось знала, — сказав Глущенко. — Або — бо боялась, що хтось дізнається, що вона знала.

— Або бо в неї просто закінчився термін дії драми, — додала я.

Ми обшукали кімнату. Нічого, крім коробки з чайними пакетиками, журналів “Торти без совісті” і ще однієї сережки.

— Це вже друга, — сказала я. — Сметанко, мабуть, буде щасливий.

— Якщо знайдеться Тоня, — мовив Глущенко, — то вона дасть відповіді. А якщо не знайдеться — можливо, вона... третя жертва.

Я подивилась на записку. Вона була написана ароматним чорнилом. І від неї пахло тривогою... та лавандовим цукром.