Кекс на згадку про вбивство

27: Очі за вікном

Вікна нашої кав’ярні зазвичай були джерелом натхнення: сонце світить, люди йдуть, кіт на підвіконні виглядає філософським. Але цього разу вікно стало джерелом… страху.

— Подивіться, — сказав Глущенко, вказуючи на екран ноутбука.

На відео з камери зовнішнього спостереження видно, як пізно ввечері, за день до відкриття, хтось підходить до кав’ярні. Силует у темному плащі. Капелюх. І, найстрашніше — він довго стоїть біля вікна, спостерігає. І лише потім повільно зникає у темряві.

— Це… не Павло? — спитала я.

— Ні. Павло приходив зранку. Це — інший час. І, скоріш за все — інша людина.

— Чому він... або вона... просто стоїть?

— Може, щось виношував. Або перевіряв, чи ще хтось усередині. Або… шукав момент.

— Щоб залишити… щось?

— Або забрати.

Зойка витріщилась на екран.

— Цей силует… дуже схожий на того, кого бачила Клавдія Петрівна. Жінка. Темний одяг. А ще... вона тримала щось у руці.

— І що саме?

— Схоже на... коробку. Маленьку. Як на тістечко. Або... флешку?

Сметанко у цей момент сидів на підвіконні й пильно дивився у вікно. Туди, де стояла та постать на відео. Його очі блищали. Він щось знав.

— Якщо вона повернеться? — запитала я.