24: Кекс у кишені

— У нього що, завжди були такі кишені? — прошепотала Зойка, втупившись у пальто Бориса.

— Тільки коли щось приховує, — відповіла я, — або краде серветки з ресторану.

Борис стояв біля вітрини з цілком невинним виглядом, поки Глущенко не підійшов і дуже спокійно запитав:

— Можна я подивлюсь, що у вас у внутрішній кишені?

— В якій саме? — одразу зреагував Борис.

— Тій, яку ви щойно намагались прикрити папкою “Особисте. Не чіпати. Адвокатське”.

Борис зітхнув, застібнув піджак — і витягнув... кекс.

Так. Повноцінний кекс, загорнутий у серветку з квітковим візерунком. І з маленькою етикеткою: “Для неї. Якщо встигне.”

— Це що, вже шостий? — запитала я.

— Шостий, — підтвердив Глущенко, не кліпаючи. — І кожен веде до… чого?

— Скажімо так, — пробурмотів Борис, — Павло просив зберегти. І передати тільки, якщо щось станеться. Я не хотів втручатись, але… після холодильника вирішив, що пора.

— І ви вирішили носити його в кишені?

— Я адвокат. Ми звикли носити компромати біля серця. І кекси — теж.

Глущенко оглянув випічку.

— Зовні нічого незвичного. Але краще розрізати. Раптом там ще флешка. Або... пістолет.

Ми обережно розгорнули кекс. Усередині — аркуш пергаментного паперу, складений у три. І ще одне повідомлення:

“Це не просто вона. Це — ВОНА. Якщо вона згадає, що було в Празі, все скінчиться. Якщо ні — буде ще гірше.”

— Празі? — здивувалась Зойка.

— Павло був у Празі минулого року, — згадала я. — Разом із… ким?

Ми всі подивились на Бориса.

— Без коментарів, — сказав він. — Я тоді був... на семінарі.

— Семінар — це та, з ким ви були?

Він почервонів.

Сметанко зітхнув і демонстративно вийшов із кімнати.

Я теж зітхнула. Бо тепер, окрім підозр, у нас з’явилось нове питання:

Що, чорт забирай, трапилось у Празі?