22: Копання правди

— А тепер, діти мої, — урочисто сказала тітка Люся, тримаючи в руках садовий совок і ладанку, — час чистити енергетику підвалу.

— Тітко, — я обережно запитала, — ми могли б просто… помити підлогу?

— Помити? Та це тобі не кавомашину протирати! Тут накопичення біди з дев’яносто шостого року. Тут, як мінімум, привид бухгалтерії.

Тітка, Зойка, я і — звісно — Сметанко, спустились у підвал. Атмосфера там була відповідна: темно, сиро, й трохи пахло... печеною зрадою.

— Отут, — сказала тітка, вказуючи на кут, де колись стояли старі мішки з борошном. — Тут енергетика скрутилась у вузол. І щось заховано.

Вона почала копати совком. На десятій хвилині я вже мала два варіанти: або прикинутись, що щось болить, або принести чай.

Але раптом лопата вдарилася об щось тверде.

— Є контакт! — вигукнула тітка. — Я відчуваю ауру документу або заготовленої катастрофи.

Ми витягли стару металічну коробку, замотану в плівку. Всередині — кілька аркушів, фотографія і… маленька флешка з написом:

“Для неї. Якщо не встигну.”

— Це точно Павло, — пробурмотіла я. — Його стиль — драматичний і трошки мстивий.

— На флешці щось є, — сказала Зойка, обережно крутячи її в пальцях. — Але відкриємо на нормальному комп’ютері. І бажано — не поруч із електрочайником.

Сметанко, між іншим, уже сидів на коробці, ніби сам її знайшов. У його очах блищало щось між “я знав” і “де мій снек?”

Коли ми піднялись нагору, Глущенко вже чекав біля кавомашини з видом, що змішав у собі детективну зацікавленість і потребу в кофеїні.

— Що знайшли?

— Павла, — відповіла я. — Ще одного. Віртуального.