21: Шаурма і секрет

Із усіх слів, які я чекала почути наступного ранку, “шаурма” була на останньому місці. Але саме з неї почався мій день.

— Маринко, я все згадав! — Славік влетів у кав’ярню, тримаючи в руках пластикову виделку, два серветкових лебедя і фото.

— Як ти примудрився забути, що бачив Павла біля шаурми?

— Я тоді думав про сендвіч! — виправдовувався він. — Але тепер пригадав: ввечері перед відкриттям я забіг за “комбо-меню”, і там стояв Павло. Він чекав замовлення й говорив по телефону.

— І що?

— Сказав: “Я приніс це. Якщо щось станеться — знаєш, де шукати.”

— І?

— І я подумав, що це про кетчуп.

Зойка ляснула себе по лобі.

— І ти тільки тепер вирішив про це згадати?

— Я ж не знав, що він мрець з холодильника!

Ми із Зойкою поїхали до павільйону з шаурмою. Там, між пляшкою соусу “Мега-гострий” і банкою маринованої моркви, продавчиня з надписом “Раїса” на бейджику сказала:

— Та був тут такий! Красивий. Пахнув парфумами й тінями зради. Він залишив оте, — показала на коробку з-під лаваша.

У коробці — загорнутий у серветку кекс. І ще одна записка:

“Це — не для тебе. Це — для тих, хто думав, що солодке — це безпечно.”

Зойка простягла записку Глущенку, який знову з’явився невідомо звідки (ймовірно, з-під фартуха).

— Виходить, Павло щось десь залишив. І боявся, що це знайдуть. Але хто ще про це знав?

— Хтось, хто любить шаурму, — припустила я.

— Або просто стежив за ним і був завжди поруч, — додала Зойка.

Раїса нахилилась і прошепотіла:

— Я бачила, як за ним потім прийшла жінка. У рукавичках. І взяла щось із-під лавки. І пішла, не купивши нічого! Ви уявляєте? Без соусу!

Капітан кивнув:

— Маємо нову зачіпку. І, можливо, нову підозрювану — та, що не любить шаурму.