17: Кур’єр і пам’ять

Кур’єр Славік з’явився в кав’ярні, як завжди — без запрошення, але з важливою місією: “Я приніс коробку з формочками для печива, рахунок і… здається, спогад.”

— Я знаю, що не свідок, не бариста, не слідчий, але… я щось пригадав! — сказав він урочисто, ставлячи коробку на стіл.

— Що саме? — спитала я, вже натренованим тоном допиту відчайдушної кондитерки.

— Я того дня був тут раніше. Ще до відкриття. І я бачив Павла. Але він був не сам.

— З жінкою? — підхопила Зойка.

— Ні. З… кексом. Він тримав його як… як немовля.

— Це все?

— Ні! Я ще бачив, як він щось шепоче. Прямо кексу. Отак от: “Якщо щось станеться — ти знаєш, що робити”. А потім засунув кекс у свій пакет.

— І все?

— Ні. Бо я ще думав про борщ. І тоді все забув.

— Славіку, — сказав капітан Глущенко, який знову з’явився в найсмачніший момент, — а якщо постараєшся?

— Я згадаю! Тільки... — він зупинився, підняв палець — …мені потрібен борщ. Зі сметаною. І шматок багета. І може... ще кекс.

— Що ще? Масаж мозку?

— Можна й так. Але найкраще — борщ. Бо пам’ять у мене активується через шлунок.

Поки ми думали, чи є в когось приховані запаси борщу (тітка Люся казала, що може викликати в духовці "духа обіду"), Славік раптом стукнув себе по лобі:

— Є! Я згадав! Павло казав:

“Вона думає, що я не наважусь. Але вона не знає, що я зберіг це.”

— Що “це”?

— Не сказав. Але схоже, що він щось мав. Доказ. І дуже його боявся втратити.

Капітан кивнув.
— Можливо, це й стало причиною його смерті.

— І, можливо, причина — ще досі у цьому приміщенні.

Сметанко глянув на нас, як на людей, які не розуміють очевидного, й повільно сів на коробку з печивом. Із коробки щось тихо клацнуло.