16: Театр однієї Тоні

Тоня стояла біля дзеркала в підсобці й голосно репетирувала:

— “Я бачила все. Але мовчала. Бо серце моє — не свідок, а жертва.”

— Тоню? — покликала я, відчуваючи, як у повітрі згущується драма. — Ти тут?

— Ой! — вона знітилась, впустила шпаргалку і спробувала зобразити, що просто тренувала дикцію, стоячи на коробці з серветками.

— Це… для курсу акторської майстерності, — пробубніла вона. — Репетирую монолог.

— Монолог? Чи алібі?

Вона засміялась. Нервово. Як чайник, що от-от закипить.

— Слухай, Тоню. Павло — мертвий. Кекси з погрозами. Люди з минулого з’являються, як грибочки після дощу. І ти тут із монологами про “бачила все”. Може, ти нам щось хочеш сказати?

Тоня заперечливо затрясла головою.

— Я… я тільки виносила кекси! І трошки шпигувала! Але не з лихими намірами, а суто для… внутрішнього розвитку.

— Шпигувала?

— Ну... я підслухала Павла за день до відкриття. Він зустрічався тут із кимось. Я не бачила з ким, але… чувся жіночий голос. Дуже чітко сказала:

“Або ти мовчиш, або цей твій кекс стане тобі останнім.”

Я обмерла.

— І ти це запам’ятала?

— Так! Я навіть записала... але потім переписала віршем, — винувато витягла з кишені зошит, де акуратно було написано:

“Ти мовчки з’їв — і щось змінилось.
І я стояла за стіною.
Твій кекс — останнє, що лишилось.
Бо решта — правда. Йди зі мною.”

— Тоню, — сказала я, — це... або геніальна поезія, або жорстке зізнання у вбивстві.

Зойка, яка зайшла слідом, підсумувала:

— Вона — або артистка, або агент. В будь-якому разі, тримай її подалі від шоколаду.

Тоня схлипнула. А тоді прошепотіла:

— Я знаю, хто це був. Але боюсь сказати...

І в цю мить з підсобки знову пролунав котячий муркіт. Сметанко, як завжди, прийшов у найсценічніший момент. І в лапах ніс... ще одну записку.