15: Адвокат з минулого

У кожного є знайомий, який зникає на роки, а потім раптом з’являється — у костюмі, з кейсом, і виразом обличчя, що кричить: “Я важливий. Я знаю щось. І я не плачу за каву.”

Таким був Борис Левандовський.

Він з’явився в дверях кав’ярні о 15:43, у найкращій своїй формі — ідеальний крій піджака, усмішка на мільйон, і погляд, що оцінював усе навколо так, наче шукав порушення авторських прав навіть у вивісці.

— Марина, — протягнув він, — ти не змінилась. Хіба що стала ще... печивнішою.

— Кексовішою, — поправила я. — Борис, що ти тут робиш?

— Захищаю інтереси покійного. Павло був моїм клієнтом. І другом. І, можливо, мішенню — в буквальному сенсі.

Глущенко, який саме вивчав пакет із залишками серветок, кинув погляд через плече:

— Ви були присутні на відкритті?

— Ні. Але я мав бути. Павло кликав. Сказав, що хоче “викласти все, як на тарілці”. Я подумав — знову проблеми з податковою. А він, виявляється, — з холодильником.

— Що саме він збирався “викласти”? — уточнив капітан.

— Не сказав. Але… — тут Борис помітно змінився в обличчі, — він був наляканий. Уперше за всі роки. Навіть відмовився від десерту в ресторані.

Зойка скривилась.
— Це точно щось серйозне.

Борис сів за стіл і витягнув із кишені маленький конверт.
— Це лист. Павло дав мені — “на випадок, якщо щось трапиться”. Я не відкривав.

Глущенко взяв конверт у рукавичках і розкрив.

Всередині був аркуш із написом:

“Вони думають, що я не знаю. Але я знаю. І я маю доказ. Усі вони бояться. А особливо — вона.”

— “Вона”? — перепитала я. — Хто саме?

— Не вказано. Але, — додав Борис, — він багато говорив про одну жінку. З кулінарного клубу. І ще — про кекс, який усе змінить.

Зойка прошепотіла:

— Це знову про той кекс...

А я подумала: Чорт забирай. Якщо кожен наступний свідок приноситиме новий кекс — ми просто не витримаємо конкуренції з “Рошеном”.