13: Ревнощі з пудрою

Наступного ранку на порозі кав’ярні з’явилась Галина “Шанель” Шаповал, місцева зірка кулінарного клубу “Гриль та пристрасть” — жінка з бровами-арками і поглядом, що міг підсмажити омлет.

— Я прийшла забрати свою форму для суфле, — сказала вона голосом, яким зазвичай замовляють професійне вбивство або нові фіранки в IKEA.

— А, і, до речі, — додала, витираючи пудру з носа, — Павло був покидьком.

— Ми так, ем, уже знаємо, — відповіла я.

— Але ви не знаєте, що він зробив на минулому конкурсі “Солодкий шедевр”.

Ми з Зойкою переглянулись. Цей конкурс був майже легендарним: десять кулінарів, один жюрі й одна історія, про яку ще досі згадують із присмаком гіркоти.

— Він украв мій рецепт, — сказала Галина. — А потім представив його як “власну креацію з нотками ванілі та інтриги”.

— І що було?

— Переміг. Отримав грамоту, набір ложок і мою вічну ненависть.

Глущенко, який саме з’явився з вулиці, тихо запитав:

— Ви були на відкритті кав’ярні?

— Ні. Але я проходила повз і, здається, бачила Павла. Він виглядав... ну... як кекс без начинки. І ще... він розмовляв із жінкою. Вона ховалась за великим капелюхом.

— Капелюх? — спитала Зойка. — А лак у неї був червоний?

— Не пам’ятаю. Але пахла вона як "Карамельний гріх" від “Летуаль”.

Тітка Люся, яка з’явилась із підсобки, мов паранормальне явище, прошепотіла:

— Запахи не брешуть. Це була Вона.

— Яка “вона”? — здивувався капітан.

— Та, що пам’ятає. І не пробачає.

Ми вже мали підозрювану з лаком, капелюхом, ароматом злості… і мотивом, загорнутим у пудру.