9: Обличчя з минулого

Крик належав Тоні — нашій новій офіціантці, якій ми довірили приготування латте і винесення кексів тільки тому, що вона вміла гарно писати кредою на дошці “дня”.

Тепер вона стояла посеред кухні з обличчям, яке кричало: “Я не підписувалась на це”, і тримала в руках кекс, обгорнутий серветкою з таким же малюнком, як попередня. На цій було написано:

“Ти думав, я забуду? Смак помсти — з лимонною начинкою.”

— Це що, тортова мафія? — прошепотіла Зойка. — У них що, по кексу на кожного?

Капітан Глущенко взяв кекс у рукавичках, понюхав (як профі) і сказав:

— Цитрус. Можливо, отрута. Або просто зіпсований крем.

Тоня схопилася за голову:

— Я нічого не знаю! Я просто хотіла заробити на курс акторської майстерності!

— І ти отримала головну роль, — сказала я. — У кримінальній драмі з кондитерським підтекстом.

Поки всі обговорювали лимонну загрозу, до кав’ярні зайшов чоловік у темних окулярах. Зойка подивилась на нього і прошепотіла:

— О боже. Це ж...

— Хто?

— Женя Гончар. Друг Павла. А ще — колишній… ну... неважливо. Він ніколи не любив випічку. І завжди носив із собою перець.

— В кишені?

— В душі.

Женя зняв окуляри і подивився прямо на мене.
— Я чув, що Павло... ну, ви знаєте. Він щось говорив про кекси перед смертю?

Це питання прозвучало надто чітко, надто швидко і надто схвильовано для людини, яка щойно дізналася про смерть друга.

Я вже знала: цей Женя — не просто гість із минулого. Він приніс із собою ще одну таємницю. І, можливо… ще один кекс.