8: Кіт і перша підозра

У момент, коли капітан Глущенко зайнявся холодильником, Сметанко здійснив свій хід.

Він елегантно стрибнув на підвіконня, потім — на стіл, звідти — на плечі Зойки, яка мало не впустила блокнот із записами “Хто міг його замочити, крім нас?”. Після чого котяра з гордо піднятим хвостом попрямував… до пакету Павла.

— Що він робить? — спитав капітан, схилившись над тілом.

— Розслідує, — відповіла тітка Люся. — Він — медіум. Через хвіст.

Сметанко обнюхав пакет, витягнув звідти зубами... маленьку серветку і поклав її перед Глущенком, як кіт, що приносить мишу.

На серветці було написано:

“Не забудь, як ми ділилися цим смаком. І як усе пішло шкереберть.”

— Це що, любовна записка? — здивувалась Зойка.

— Або натяк на отруту, — припустила тітка Люся.

— Або маркетинговий слоган, — буркнула я. — У Павла було збочене почуття гумору.

Капітан обережно поклав записку до файлика.
— Серветка — доказ. І кіт, до речі, теж. Він щось знає.

Сметанко сидів гордо, як справжній свідок. І тільки легке сіпання хвоста натякало, що він готовий вказати винного. Або, принаймні, того, хто забув насипати йому корму.

— Слухайте, — сказала я раптом, — а куди подівся кекс, який Павло тримав у пакеті?

Ми всі озирнулись.

Пакет був. Серветка була. А кекса — не було.

— От і перша загадка, — сказав капітан. — Десь у цьому залі ходить... загублений кекс із доказами.

І в цю мить з кухні пролунав крик:

— ХТО ПОКЛАВ КЕКС В МОЮ СУМКУ?!